Відома журналістка і письменниця Юля Косинська презентувала поетичну збірку «На самоті зі світом»

«Коли бачиш, як світ дедалі глибше занурюється в хаос, збиваючись на манівці, де чатують байдужість і бездуховність, то розумієш: порятунок слід шукати у незглибимих речах. Поезія – та гавань, звідки ми черпаємо натхнення і віру, що все поверхове відійде, а залишиться справжнє і світле. Без такої віри життя не має сенсу». Так сказала авторка поетичної збірки «На самоті зі світом» на вечорі-презентації своєї книги у Національному музеї літератури України. Книга побачила світ у київському видавництві «Ярославів Вал» і є першим поетичним виданням відомої журналістки, письменниці і мандрівниці Юлії Косинської.

Вірші Юлії відразу знайшли своїх численних прихильників, їх активно цитували й поширювали в соцмережах

Юлію віддавна захоплюють знайомства з цікавими особистостями і відкриття нових країн. Це захоплення в різні роки надихало на створення книг «Скандинавська казка», «Феєрія пригод Тура Хейєрдала», «Албанія – нова любов на Середземному морі», «Мандрівники ХХ століття», які Юлія Косинська написала у співавторстві з журналістом Олегом Круком. Але зважитись на поетичну збірку було складніше. «Вірші – це твій особистий, окремішній світ, де ти звіряєшся в найпотаємніших думках, переживаннях, мріях, і не знаєш, як це потрактують інші, – зазначила авторка збірки. – До того ж, в епоху інтернету, коли всі різко стають «письменниками й поетами», часто не соромлячись власного графоманства, я довго зважувала: чи люди завважать, почують, сприймуть? Чи варто відволікати чиюсь увагу?»

Як виявилося – сумніви були даремними. Вірші Юлії відразу знайшли своїх численних прихильників, їх активно цитували й поширювали в соцмережах. Ба більше – радили зібрати твори у збірку і зробити шанувальникам поезії справжній подарунок. «І коли я зрозуміла, що моя поезія знаходить таке відлуння серед тих, хто цінує слово, коли дехто з друзів почав збирати мої вірші у течку «вірші Юлі», то вирішила: час видавати книгу!».

Вірш «Рідна мова» Юлії Косинської увійшов до шкільних читанок, підручників, посібників для вчителів

До збірки увійшли твори, написані в різні роки, в тому числі й дитячий вірш «Рідна мова», який Юлія називає знаковим, бо визначив її шлях у журналістику. «Коли в десятому класі я отримала домашнє завдання написати твір про рідну мову, навіть подумати не могла, чим усе завершиться, – розповідає поетеса. – Твір несподівано прийшов до мене у формі вірша. Вчителька, якій вірш дуже сподобався, порадила надіслати його до районної газети, де твір невдовзі надрукували. А передрук зробила газета «Сільські вісті», про що я навіть не здогадувалась. І досі пам’ятаю свої неймовірні відчуття, коли діставала з поштової скриньки листи з відгуками на свій вірш, що надходили з різних куточків України, і не могла збагнути: що відбувається».

Вірш «Рідна мова», каже Юлія, нині живе своїм життям. Він увійшов до шкільних читанок, підручників, посібників для вчителів; композитори поклали його на музику, твір виконують у музичних школах та дитячих музичних академіях. «Завдяки йому я стала журналісткою. Бо коли з районної газети зателефонували до школи і запитали, чи є в мене інші вірші, чи люблю я писати твори і чи не хотіла б спробувати себе в ролі юнкора, я з опалу сказала: так, мрію про журналістику! Це було раптове рішення, про яке я жодного разу не пошкодувала».

Юлія Косинська. Зі збірки «На самоті зі світом»

* * *
Тонка довершеність днів,
Розмиті пастелі неба
І кілька осінніх слів -
Для Тебе...
І кілька простих мовчань,
Значніших за сотні речень.
Ти знаєш, як жовкне час,
До речі?

* * *
Завіса дощів. Раптом сонце. І зовсім неждано
Ранковий дзвінок: «Це минуле. Запросиш на чай?»
Досвітній туман – дивний час, що спинивсь поміж нами...
Ти прагнеш тепла – а приносиш осінню печаль.
Останнє осіннє тепло, ніби ласка Господня:
В зашорені будні хлюпнути на денце надій.
Ти знову ідеш. І лишаєш в моєму «сьогодні»
Недопалки слів і неспокій притлумлений свій.
Мереживо снів і думок, розворушених часом –
Тонка павутинка тремтить між порожніх гілок.
І все, що зосталося нам від щасливого «разом» –
Холодні світанки і попіл зотлілих зірок.
Це бабине літо, кому воно хоче вгодити?
На станції Осінь перон замели до зими.
Розмірені дні, як вазони доглянутих квітів...
Іди. Не тривожся. Лише парасольку візьми.

* * *
Ти забудеш мене навіть швидше, ніж вистигне чай
В тій кав’ярні з порожніми вазами на підвіконнях,
Де до трунків (із цукром навпіл) досипають безсоння...
Ти забудеш той день, той загублений простір і час,
Де на мурах сирих кам’яниць проступає вуаль
Непобачених снів і чужих, не прожитих сюжетів,
І довершені образи середньовічних поетів.
Ти забудеш, я знаю. Забудеш... Забудеш.
На жаль...
В лабіринтах брукованих вуличок і ліхтарів
Між дощів і світанків, які залишаю для тебе, -
Силует одинокий. І пам`ять І простір. І небо...
І терпка невагомість мовчання.
Три крапки...
Без слів...

* * *
Ця дивна гра в мовчанку. Телефон
Немов заприсягнувся відпочити.
Байдужість слів – невтішний наш навчитель,
А дні збігають, тануть, ніби сон.
Ні «есемесок», ні листів. І ти
Десь там, де не хвилюють зайві звуки.
Це зветься – несподівана розлука
Це зветься – за межею самоти.
Та дивна гра… на гранях почуттів…
Безмежжя днів, розтрачених даремно,
А, може, ні? Ти ж знаєш це напевно.
Але чому тоді бракує слів?
Бракує слів? А, може, просто час
Прийняти все без сумнівів колишніх?
Мине ця ніч. І знаю, ти напишеш:
«У світі цім так холодно без нас…»

* * *
Шляхетна осінь заплітає коси.
Мовчить прозора синя далечінь.
Сивіють роси. Стеляться покоси
Порожніх слів. Спинись. Перепочинь.
Обіцянок не треба недоречних
І сумнівів, що все було не так.
Ти знаєш сам: за днем – незмінно вечір.
Поквапся, любий. Скоро твій літак.
Цей вічний рейс – від тебе і до тебе...
Моя спокута чи твоя вина?
Та тільки смуга у нічному небі –
Мовчить прозора синя далина.

* * *
Розгублені скельця минулого – спробуй збери…
Ладнаєш з уламків мозаїку? Прошу, не треба.
Наш час – то ріка, пам’ятаєш, як ти говорив?
Здавалося, падав у прірву, а ближчало – небо.
А ближчали дні, де немає ні смутку, ні зрад,
Ні докорів слізних, ні пізніх освідчень даремних.
Так холодно в снах, і замерз за вікном листопад –
Це скоро мине. Як усе проминає. Напевно…
Розсипані скалки незбутнього. Дивний вітраж:
Розпався на дрібки, а скільки плекали надії,
Плекали любов. А залишився просто міраж –
Як тінь від багаття, яке нас уже не зігріє.

 

Рубрика: 

Новини партнерів