Як це: піти на війну, стати офіцером і командувати артилерійським взводом.

Таких жінок в Україні – поки що одиниці. Вони не афішують свої звитяги, не «піаряться» в телепрограмах, не набивають собі ціну. Вони просто роблять свою військову роботу: щиро, віддано, на рівні з чоловіками, а подекуди їх перевершуючи – як Олена Білозерська.

Фото: Сергія Старостенка

чітко розуміла: якщо почнеться війна, чоловік, усі члени їхньої групи, а значить і вона підуть на фронт

Олена пішла на війну в 2014-му, практично в перші ж дні, звичайним стрілком разом з чоловіком – одним з командирів добробату. А зараз за званням старша за нього: вона – офіцер Збройних Сил України, лейтенант, командир другого вогневого взводу самохідної артилерійської батареї в 503-му окремому батальйоні морської піхоти і в минулому одна з кількох на всю Україну жінок-снайперок.

Дивлячись на цю голубооку тендітну (лише 50 кг ваги!) білявку не в уніформі, ніколи не подумаєш, що вона легко заряджає автомат і командує чоловіками, що вона пройшла вишколи УНА-УНСО, у складі якого була з чоловіком багато років. Навіть її інтелігентна, грамотна мова підштовхує до думки, що Олена ну зовсім не військова, а стовідсотковий гуманітарій – вчитель, філолог чи фахівець з комунікацій. Насправді, Білозерька – професійний журналіст, і до війни понад десять років працювала редактором, паралельно стала відомою як блогер, висвітлювала переважно патріотичні і протестні акції, займалася правозахистом, стояла на Майдані і чітко розуміла: якщо почнеться війна, її чоловік, усі члени їхньої групи, а значить і вона підуть на фронт. Так воно і сталося...

Фото: навчання "Сі Бриз", липень 2019 р.

Батько одразу все знав і підтримував мене. Мамі я далеко не одразу сказала, що воюю

Олено, що було для вас головним мотивом піти в армію?
Те саме, що й для всіх добровольців – добряче «навішати» тим, хто зазіхає на мою державу.

Пам’ятаєте той день, коли прийняли рішення і оголосили його чоловікові, родині?
Не пам’ятаю. Тому що якогось одного дня чи години чи миті – не було. І я сама, і всі мої близькі знали, що завжди буду там, де гаряче і де твориться історія. Бо я завжди там була. Інша річ, що в усіх вуличних сутичках, включно з Майданом, брала участь виключно як журналіст, з фотоапаратом і відеокамерою. Коли важиш 50 кг, мало сенсу робити щось інше:) А от коли вже в хід іде вогнепальна зброя – як то кажуть, Бог створив людей різними, а полковник Кольт зрівняв їхні шанси. Стріляла я непогано ще до війни.

Спочатку ми були на Майдані. Потім, коли Правий сектор перебрався у Дніпро, і Дніпро, тоді ще Дніпропетровськ, став форпостом опору російській агресії, ми поїхали туди – робити свою справу. І так поступово опинилися на фронті.

Яка була реакція близьких? Що сказали на вашій основній роботі?
Батько одразу все знав і підтримував мене. Мамі я далеко не одразу сказала, що воюю, та й перші місяці, до кінця червня, я справді не брала участі в бойових операціях. А щодо роботи – так я на той момент вже давно працювала на себе, і не було кому мені щось казати. Був тільки один партнер, він же мій близький друг, який теж завжди мене підтримував.

Куди саме ви потрапили в перший час: який підрозділ?
У майбутній Добровольчий Український Корпус «Правий сектор» (тоді цієї назви ще не було), у так звану «групу Вольфа».

Фото: Піски, травень 2015 р.

Дуже сильно боялася, що не впораюсь фізично і стану тягарем для хлопців

Як пройшла адаптація, як реагували чоловіки-солдати і чи були ще жінки?
На самому початку в нас було двоє жінок – я і Яна Зінкевич. Була ще дружина одного розвідника, але вона доволі швидко поїхала і участі в бойових діях не брала. Пізніше почали з’являтися й інші жінки. Ставлення чоловіків було цілком нормальним. Були окремі закиди, мовляв, ми щось на кшталт Запорізької Січі, а на Січ історично не пускали жінок, але загалом дискримінація була мінімальна – в добробатах дівчата в плані участі в бойових діях завжди мали більше можливостей, ніж у ЗСУ.

Ваше «бойове хрещення» – перший бій чи операція – що відчували, чого боялися найбільше і як відпустив чоловік?
Перший мій розвідвихід відбувся 28-30 червня 2014 року. Ми тоді ходили у ворожий тил, в район населеного пункту Желанне, пройшли 15 кілометрів. Під час того виходу боєзіткнення не було. А перше моє боєзіткнення – 6 липня 2014-го, під Карлівкою. Це була розвідка боєм, відходили, відстрілюючись, кілометрів зо два.

Чоловік мене не відпускав, ми поруч були. Брати, звичайно, не хотів, довго просилася. Дуже сильно боялася, що не впораюсь фізично і стану тягарем для хлопців. Це я не тільки в першому бою, цього я чи не всю війну боялася.

Пам’ятаю, під час того першого розвідвиходу дуже злякалася освітлювальної міни. Я тоді її вперше в житті побачила. Вона як ліхтар на височезному стовпі, і від неї навколо світло, усе видно. Я подумала, що вороги її запустили через нас, і нас побачили. Але чоловік мені пояснив, що вона далеко, до нас не має жодного стосунку, і я заспокоїлась.

А ще мене завжди нервувало, коли доводилось на передовій пересуватися будь-яким транспортом. Бо це велика, помітна мішень, з якої ти в разі «прильоту», а то й звичайного ДТП можеш не вибратись. Ходити пішки посадками мені завжди було спокійніше.

Що було найважчим у перший час на службі, до чого не звикнете й досі?
Абсолютно не виношу інтриг, а ще більше хамства. Решта проблем доволі легко долаються.

Фото: спостереження за противником у трубу розвідника.

Скільки цілей вразила? Десь із піхотне відділення набереться…

Чому і як стали снайпером?
Що стану снайпером, було зрозумілим ще до початку війни, тому що я від природи непогано стріляла і мала відповідний темперамент, а фізично сильною ніколи не була. З такими даними чим іще займатися на війні?

Що для цього потрібно, як ви вчилися?
В першу чергу потрібен терплячий, спокійний, недратівливий характер. Всьому іншому можна навчитись, а цей пункт – або є, або нема. Системної снайперської підготовки, тобто, пройдених від і до спеціальних курсів я не маю. Вчилася «по ходу» у досвідчених старших товаришів, їздила з ними на полігони, напрошувалась на виходи…

Скільки цілей ви вразили?
Цифри зазвичай називати не прийнято, але десь із піхотне відділення набереться.

Чи спілкуєтесь з іншими снайперами з інших підрозділів?
Зараз майже ні, адже я вже років зо два як змінила фах і стала артилеристом. Раніше спілкувалася, бувало. Та й у моєму підрозділі було чоловік із вісім снайперів, усі дуже круті, тобто, високопрофесійні.

Чи багато в нас жінок-снайперок?
Статистикою не володію, але є. Особисто знаю пару дівчат.

Чи є якісь правила снайперів? В одному з інтерв’ю ви згадували, що не стріляють по тих, кого евакуюють. Що ще?
Це не правило снайперів, це правило нашого підрозділу, введене командиром – дотримуватися етичних норм, як він каже, «не перетворювати шляхетне мистецтво війни у скотство». А правила, звичайно, є, як і в усіх професіях – наприклад, тримати свою зброю в ідеально доглянутому стані, не передавати її в інші руки, не наближатися до вікон, коли працюєш з приміщення, завішувати вікна позаду себе, не висовуватися подивитись на результати свого пострілу і так далі. Усі ці правила, як і в інших сферах, регулярно порушуються. Іноді за ці порушення дорого платять, іноді проносить.

Фото: Водяне, літо 2017 р.

у дівчат на війні є свої сильні сторони, яких у хлопців зазвичай немає – та ж акуратність, наприклад

Як це – жінка в армії? Той самий душ, місячні, манікюр, режим, форма, білизна – з чим зіштовхуються жінки, які йдуть служити. І як ви вирішуєте всі ці «питання»? В армії не прикриєшся ПМС, не виділиш годину на манікюр – як залишитися жінкою в цих унісекс-умовах?
Жінкам не потрібні особливі умови. Якщо потрібні – таким жінкам на війні не місце. Душ чоловікам і жінкам потрібен однаково, коли його немає, люди викручуються, вигадують щось, використовуючи підручні засоби. Дуже, до речі, допомагають вологі серветки. Манікюр я не робила ніколи в житті і чудово обходжуся без, просто в тилу в мене руки чисті, а на фронті не завжди. Форма, якщо немає твого розміру, елементарно вшивається. Білизна – своя, власна, і вона завжди буде кращою і зручнішою, ніж та, що видадуть, навіть коли почнуть видавати. Щодо ПМС та інших «неприємностей» – Бог мене милував: я цього всього не знаю, фізично і морально весь місяць почуваюся приблизно однаково, тобто за наявності сучасних гігієнічних засобів проблем немає жодних. У мене на фронті зовсім інша проблема, не пов’язана зі статтю – слабкий імунітет і як наслідок – часті і тривалі застуди. Ось це таки реальна проблема, а не якісь сильно перебільшені «гендерні».

Кажуть, жінка завжди залишається жінкою – чи так це в умовах армії, війни?
Звичайно, так. Жінкам немає жодного сенсу «косити під мужиків», бо це виходили б якісь «недомужики», тоді як у дівчат є свої сильні сторони, яких у хлопців зазвичай немає – та ж акуратність, наприклад.

У чому переваги жінки в армії перед чоловіками? Ви розповідали про вміння жінок думати про деталі – у вашому випадку, наприклад, про перегрів стволів, а що ще?
Це не про деталі, це про збереження зброї і майна:) Жінка навіть у гарячці бою пам’ятатиме, що завтра теж буде день і знову треба буде стріляти, а якщо попалиш ствол, не буде з чого. Жінки акуратніші, охайніші, більш терплячі, жінки значно менше вживають алкоголь, вони відповідальніші – наприклад, не зникають невідомо куди з вимкненим телефоном.

Фото: на завданні. Надпис на табличці "Охота запрещена".

мій комбат, якого я дуже поважаю, іноді може «попросити» мене з офіцерської наради, де я єдина жінка, бо не хоче при мені матюкатися

Зараз жінкам дозволено займатися «чоловічими» професіями офіційно. А є якась робота, дія в армії, на війні, яку ви як жінка не порадите іншій або взагалі заборонили б займатися саме жінкам?
Я проти будь-яких гендерних заборон. Але і проти заохочування жінок масово служити в армії. Середньостатистична жінка створена для того, щоб забезпечувати воякам міцний тил, і на цьому тримається не тільки сім’я, але й держава і нація в цілому. Але ніхто і ніде не має права нав’язувати конкретній жінці ту або іншу соціальну роль, кожен, незалежно від статі, має право займатися тим, до чого відчуває покликання.

Конкретно я б не порадила жінкам займатися тією роботою, де регулярно треба тягати щось важче за автомат і бронежилет. Принаймні, тим жінкам, які ще не мають дітей.

Скільки б не говорили про гендерну рівність, але в свідомості багатьох чоловіків жінка в армії – це щось інорідне. Чи ви особисто зіштовхувалися з цим? Як реагували? Як це можна подолати і чи потрібно?
Зіштовхувалася регулярно, і зараз теж. Наприклад, мій комбат, якого я дуже поважаю, іноді може «попросити» мене з офіцерської наради, де я єдина жінка, бо не хоче при мені матюкатися. З одного боку, я такий самий офіцер, як і всі, до того ж, після кількох років на фронті в чоловічому товаристві нічого нового з вуст комбата не почую. З іншого, якщо мужики перестануть ставитись до жінок як до жінок, вони ж і мужиками бути перестануть. Тобто нам, жінкам, які хочуть воювати, така поведінка командирів невигідна, ми з нею боремось у міру сил і можливостей. В глибині душі я розумію таку їхню позицію, але опиратися їй час від часу необхідно, бо, як сказала одна моя фронтова посестра, дуже кваліфікований сапер – спочатку дарують квіти і називають прекрасною дамою, а потім перестають пускати на бойові.

Бойові дії – це все ж таки напруга, це ризик, мат, різкість, крик, це страшні емоційні, не лише фізичні, навантаження – як ви все це витримуєте?
Я сама ніколи не кричу, характер такий, і не дуже люблю, коли біля мене кричать і взагалі «кіпішують». Але стан нервової системи поки що дозволяє на це все не реагувати. Коли треба, я жодного шуму і галасу просто не чую.

Фото: в бліндажі з побратимами, літо 2017 р.

На самому початку війни чоловік навіть не хотів брати мене на полігон, але потім це минулося

Як ви самі змінилися за час служби, які риси, звички, вподобання зникли, а які з'явилися?
Не знаю. Мені здається, що я не змінилася. Можливо, стала трохи більш рішучою і пристосованою до життя у складних побутових умовах. Хоча і з тим, і з іншим, якщо чесно, досі є проблеми.

Чи краще ви почали розуміти чоловіків після служби з ними? Чи щось нове для себе відкрили в чоловічій статі?
Справа не в чоловіках, бо вони, буває, різняться між собою не менше, ніж з жінками. Справа у житті в цілому, у якихось законах соціуму – ось це я справді почала розуміти краще.

Як вплинула спільна служба з чоловіком, у чому її плюси і мінуси? Ніколи не шкодували?
Ніколи не шкодувала. Мінусів не бачу. Найбільший плюс у тому, що коли твоя половинка поруч, ти знаєш, де вона і що з нею, і не переживаєш. Другий великий плюс – плече близької людини поруч. На жаль, я не завжди це мала, дуже часто чоловік робив усе, щоб відправити мене з фронту додому або хоча б змусити сидіти на тиловій базі.

В одному з інтерв’ю ви сказали, що чоловік вас третирував перший час в армії. Він так «знущався», щоб ви повернулися додому?
Саме так. Він переживав за мене, по-перше, а по-друге, я думаю, в глибині душі він боявся, що з нього сміятимуться, що він тягає за собою свою жінку. На самому початку війни він якось навіть не хотів брати мене на полігон на стрільби, бо там мали бути офіцери, з якими він планував налагодити співпрацю і боявся, що його і підрозділ не будуть сприймати всерйоз через мою присутність. Але потім це минулося, і коли він їздив на наради до армійського командування, іноді навіть брав мене разом з найкращими нашими бійцями у супровід.

Фото: на позиції, Водяне, березень 2017 р.

є дуже сувора прикмета-заборона: не брати особистих речей з тіл убитих ворогів

Коли ви або чоловік йдете на завдання, в бій, що ви кажете одне одному? Як взагалі згасити в собі те неймовірне переживання – живий-цілий? Коли ти знаєш, що рідна людина на передовій – це значно важче, аніж коли знаєш, що просто в армії і не бачиш своїми очима.
У нас завжди була та сама пісенька – він намагався піти на якийсь дуже небезпечний вихід без мене, а я завжди пиляла, щоб або взяли мене з собою, або самі не йшли. Виходило у мене з перемінним успіхом:) Але згодом я вирвала в чоловіка обіцянку, що без мене він ходити на бойові не буде. Він дотримувався її аж до того, як ми перейшли на службу в ЗСУ. Там довелося порушити, бо він оформився на контракт на чотири місяці раніше, ніж я, бо офіцерські контракти укладаються довше.

Чи є якісь прикмети в тих, хто на війні, йде в бій?
Є. Раніше, наприклад, була прикмета – не фотографуватися перед боєм. Я першою в нашому підрозділі її порушила, і всі зрозуміли, що вона не працює. Є ще прикмета не підпалювати цигарку від свічки. І є дуже сувора прикмета-заборона: не брати особистих речей з тіл убитих ворогів. Можна брати тільки зброю і боєприпаси, а «лічняк» – табу. Вважається, що якщо візьмеш – незабаром загинеш.

Як ви тримаєте зв'язок з рідними, як заспокоюєте батьків?
Як усі – телефоном. Телефоную їм, коли є найменша можливість. Навіть коли немає мобільного зв’язку, його можна знайти, якщо постаратися: наприклад, залізти кудись повище. Іноді це буває небезпечно, але все одно лазиш. У фільм «Невидимий батальйон» потрапила сцена, де я з горища телефоную батькам, і тут починають стріляти, і я кажу щось на кшталт: «Тут почали стріляти, зараз я відійду з прострілу». Наші дівчата-фронтовички, коли вперше дивилися цей фільм, були шоковані. Виявляється, вони своїм близьким такого не кажуть.

Зараз ви командуєте взводом?
Так, я лейтенант, командир другого вогневого взводу самохідної артилерійської батареї в 503-му окремому батальйоні морської піхоти.

Фото: в штаб-квартирі НАТО, Брюсель, лютий 2019 р.

У нашому батальйоні наразі я єдина жінка-офіцер. Але мені доводилося бачити справжніх «мамань-комбатів»

В армії всі підпорядковані командиру, це зрозуміло. А як вам підпорядковуються чоловіки – чи все було легко, гладко? Чи вони сприймають вас щиро, як командира?
Проблеми з цим усім у мене є, але вони, знов-таки, пов’язані не зі статтю, а з моїм тихим інтелігентним характером. Була б я «бой-бабою» – жодних проблем би не було.

Чи багато в нашій армії таких жінок-командирів? Ви спілкуєтеся між собою?
У нашому батальйоні наразі я єдина жінка-офіцер. Але мені доводилося бачити справжніх «мамань-комбатів». І не обов’язково серед офіцерів, серед сержантів також. Я не така, мені важко.

Дуже суб’єктивна думка, але вона існує: часто вважають, що жінці в армії не місце, що жінка в армії перетворюється на… чоловіка. Що б ви відповіли на таке?
Це неправда, дівчата-фронтовички, яких я знаю, майже всі дуже жіночні.

Яким ви бачите своє майбутнє – плануєте залишитися в армії?
Тільки поки триватиме війна. Як тільки вона закінчиться, я повернуся до цивільного життя.

Якою бачите свою місію, завдання? Що хотіли б для себе як жінки і військовослужбовця?
Я хочу бути разом з моєю державою в епіцентрі історичних подій, як свідок і учасник, і зафіксувати це для історії. Нещодавно у мене вийшла документальна книга «Щоденник нелегального солдата» – це про події 2014-2017 років, коли я воювала у складі спочатку ДУК «Правий сектор», а потім Української добровольчої армії. Можливо, потім ще писатиму документальні книги. Можливо, зніматиму документальні фільми. У тій чи іншій формі я звертатимусь до людей і намагатимусь впливати на події в державі. Поєднувати це зі службою в армії, на превеликий жаль, проблематично.

Рубрика: 

Новини партнерів