Нам важко уявити, як жити без тайду і «електролюксу», а в наших прабабусь була зола замість прального порошку, а замість пральки – жлукто.

Останнє слово сучасним українкам навіть вимовити непросто:) А колись про нього мріяла кожна господиня, як ми зараз про той самий «електролюкс» з десятьма функціями прання.

Тепер уявіть собі замість звичної «тумби з ілюмінатором» бочку на трьох ніжках із діркою на дні, яку закривали околотком – дерев'яним кілочком. Це і є жлукто. Його дивна назва запозичена з литовської мови – від слів źłukto, źłókto, źlủgtas, žilủgti, які означали бочку і процес замочування чогось. В деяких регіонах жлукто називали простіше: на Хмельниччині, скажімо, вулай та гуличок, на Тернопільщині – зольниця, в Карпатах — зварка, зварька, поливаш. Ці назви значно ближчі до того, що, власне, в жлукті робили – в ньому білизну золили.

Фото: galinfo, а також з відкритих джерел

Найкраще відпирав змішаний попіл – з різних порід дерева, такий собі «елітний» замінник прального порошку

Що таке зоління
Якщо спрощено, то це і є прання без порошку. А фактично це складний процес вимочування одягу в лужному розчині, який готували із золи (звідси й назва).

Як розповіла Зоряна Ципишева з львівського Музею народної архітектури і побуту, для виготовлення золи використовували переважно ті породи дерева, яких було найбільше у цій місцевості. На Поліссі – березу, яблуню, грушу. У Карпатах – березу, бук, дуб, смереку, сосну, ялицю. Непоганим для зоління вважали також гречаний попіл. Найкраще відпирав змішаний попіл – з різних порід дерева, такий собі «елітний» замінник прального порошку.

Зоління брудної білизни мало певну послідовність. На дно жлукта клали найбрудніші речі (часто чоловічі), посередині не дуже «засмальцоване», а на сам верх – чистіше (рушники, святковий одяг). Дуже замурзані частини (комір чи манжети) затирали попелом або ж жовтою глиною – щоб краще відпиралось. Бочку накривали «рядюшкою» (на Поліссі) чи «плахтою» (на Бойківщині), на яку насипали золу.

Далі на неї повільно лили дуже гарячу воду. Деякі господині просто присипали білизну золою і заливали окропом, не бавлячись з рядном. Ще зверху на брудний одяг кладали розпечене каміння або солому – щоб тримали тепло.

«Попраний» в золі одяг перекладали у ночви і несли на річку полоскати

Прання без порошку і полоскання без пральки
Чим бруднішою була білизна, тим довшим зоління – інколи й кілька днів, уявляєте? Схоже на нас, забудькуватих: замочили светрик в тазику і забули на добу-дві:) Але в господинь-чистюль, які не дозволяли своїм чоловкам і дітлахам заношувати сорочки і штани до чорноти, прання зазвичай займало півдня – зранку до обіду. І визначали час зоління жінки самі, без усіляких таймерів:)

Тільки-то бачили, що білизна відкисла – тобто бруд відійшов, виймали зі жлукта кілочок і спускали в окрему ємкість залишки зольного розчину, який або виливали у спеціальну яму в дворі або ще раз використовували для прання старих речей чи інших господарських потреб. Потім «попраний» одяг перекладали у ночви чи коновки, допотопні підноси по-нашому або тазики, і несли на річку (взимку до ополонки) полоскати.

І тут вже починався «танець пранників». Це ми так безтурботно назвали процес полоскання у водоймі – ритмічні вибивання одягу праниками або, як їх ще називали, райбачками – такими великими дерев'яними «терками». Вибивали ретельно, довго, чергуючи з полосканням – навіть при мінусовій температурі. Ще той фітнес був! І вбиті руки, змоклі ноги…

Хто там нарікав, що не любить прати, розвішувати, а потім ще й складати випрані речі? Наші прапрабабусі із превеликим задоволенням з вами помінялися б:) І показали б, як це – прати без порошку..

А ще наші прапрабабці мали купу різних оберегів і правил, як захищати дім і як облаштовувати дім для достатку і щастя – зібрали цілий перелік тут, почитайте:)  

Новини партнерів