Історії переселенок, які покинули дім, не опустили руки і отримали гранти на власну справу. 
Насправді, таких жінок з усього окупованого Сходу України – тисячі. Важко собі уявити, що вони пережили, залишаючи оселі, налагоджений побут, збираючи дітей і валізи під обстріли і загрозу загарбників. Ще важче уявити, коли ти – доросла людина з досвідом, без майна і роботи опиняєшся у статусі «ніхто», «переселенка». Допомагають родичі, волонтери і держава теж. Мало хто знає, але допомагає ще й Міжнародна організація з міграції (МОМ) – Агентство ООН з питань міграції. Це фінансований Євросоюзом проект, який офіційно називається “Сприяння відбудові та сталому розв’язанню проблем вимушено переселеним особам та постраждалого від конфлікту населення в Україні”. Вже другий рік у рамках проекту проводяться заходи соціального згуртування, бізнес-тренінги, надаються гранти переселенцям для самозайнятості чи мікропідприємництва, підтримуються волонтерські об’єднання, що працюють із переселенцями. І це справді важлива допомога. Можливо, україночки, поряд з вами живуть дівчата, які також покинули дім через війну на Сході, то покажіть їм цю публікацію і розкажіть про програму ЄС. Сподіваємося, вони також звернуться і почнуть життя спочатку, як чотири україночки, розповіді про яких спеціально підготували в комунікаційному проекті ЄС у Брюселі і передали нашій редакції. Пишаємося, підтримуємо і поширюємо.

 

Ларисa Ширяєвa
Після початку бойових дій пройшла шлях від фінансового директора до лікаря-дієтолога.

У Луганську Лариса була фінансовим директором у будівельній компанії. Покинула місто у червні 2014 року. До Києва переїхала разом з компанією, тож робота була одразу. Тоді й замислилася про власну справу: “Коли пішла у декрет, якось переосмислила життя”. Жінка шукала для малюка натуральні продукти й зрозуміла, що їх катма. Тож Лариса вирішила зайнятися випічкою дієтичного печива. “Насправді я печу домашнє печиво та інші дієтичні солодощі все життя, люблю це. Просто ніколи не наважувалася кинути постійну роботу та зайнятися цим серйозно”.
Близько року жінка займалася випічкою і в цей час дізналася про можливість отримати грант. Спочатку за фінансовою допомогою звернувся чоловік Лариси – також підприємець. Оскільки Лариса працювала фінансовим директором, допомогла йому розробити бізнес-план та пояснила, як захистити проект. “Чоловік виграв. Тож це дало мені поштовх й самій податися та розвинути своє захоплення до маленького бізнесу, – згадує Лариса. – Я пекла печиво навіть зі зламаною рукою, чи не щодня вигадувала нові рецепти. Виграла грант від ЄС на 18 000 гивень, закупила обладнання, натуральні інгредієнти”. За словами жінки, клієнтів тоді вистачало – в основному, це були молоді матусі. “Печиво дієтичне, тож без шкоди для фігури та здоров'я. Але мені бракувало знань саме в дієтології, щоб довести своїм клієнтам, що це безпечно саме з медичної точки зору. Тому вирішила навчатися дієтології вже на професійному рівні”, – розповідає Лариса.
Саме тоді підвернулися хороші курси, і гроші, які жінці вдалося накопичити завдяки продажу печива, вона вклала у навчання. “За ці піврічні курси мене настільки захопила дієтологія, що я вирішила зосередитися лише на ній. Вже два з половиною роки працюю саме дієтологом”. Зараз у Лариси вже є своя база клієнтів, вона працює з молодими матусями, допомагає розробляти дієти для діток та дорослих. “Часто буває, що приїжджаю до клієнтів додому, оскільки відразу показую комплекси вправ, які допоможуть схуднути. Попереджаю, що зміни можливі лише, якщо робити все в комплексі”.

 

Марія Клоповська
Громадська активістка, яка об’єднала переселенців та активізувала місцеву громаду.

Марія народилася та виросла в Донецьку. Працювала в банку, займалася власним бізнесом. 26 травня 2014 році в Донецьку почалися військові дії, 5 червня жінка переїхала.
Її мама очолювала товариство інвалідів у Донецьку, тому Марія змалечку була залучена в громадську діяльність. У рідному місті їй вдалося запровадити кілька інноваційних програм для людей з інвалідністю, ініціювати програму інва-таксі (таксі для людей з інвалідністю): “Якщо б не війна, відкрили би реабілітаційний центр», – сумно констатує жінка.
З Донецька разом з мамою Марія спочатку виїхала в Куяльник Одеської області. Туди ж жінки допомагали вивозити людей з інвалідністю. Там прожили три місяці. “Після цього стало зрозуміло, що військові дії не закінчаться швидко, й довелося вирішувати, що ми робимо далі”, – ділиться Марія. Разом з чоловіком вони вирішили переїхати в Куп’янськ Харківської області. 
На той момент у Куп’янську було понад 4 000 переселенців. “Люди залишилися зі своєю бідою сам на сам. Було чітке розуміння, що вся відповідальність за наші життя – у наших же руках”. Марія та низка інших активістів об’єдналися в організацію “Куп'янськ. Ми поряд”. З часом команда почала рости та привертати увагу до проблем переселенців. 
Місцева влада виділила їм приміщення. “Почали шукати грантові програми, але не просто гуманітарні, які дають можливість кілька разів поїсти чи щось купити, але такі, які орієнтовані на розвиток, щоб відчути себе потрібними суспільству та вирішити хоч якісь проблеми людей”, – розповідає активістка. Так, спільними зусиллями вдалося отимати грант від Міжнародної організації міграції. “Написали проект, склали бюджет, і МОМ виділила нам майже все, що ми просили. Це близько 140 000 гривень, але не грошима, і це добре. Нам закупили необхідне обладнання, комп'ютери, техніку, спортивний інвентар, канцелярію”, – згадує Марія.
З того часу активісти провели десятки заходів: тренінги, майстер-класи, флешмоби, надавали людям психологічну підтримку, висадили алею миру. “Приємно, усвідомлювати, що ми робимо щось хороше не лише для себе, а й для місцевих. Бо, знаєте, у декого є враження, що переселенці як прохачі, їм завжди щось потрібно. Нас так не сприймають, бо за 4 роки ми написали не один проект, який зробив кращим життя усієї громади загалом. Тож ми з категорії прохачів перетворилися на категорію тих, що дають”.

 

Юлія Тюрдьо
Залишила в Донецьку успішний бізнес та зважилась відкрити новий вже в Києві

Юлія з донькою, чоловіком та племінницею переїхали до Києва ще у травні 2014 року. Все літо прожили у друзів на дачі. “Думали, що ще трішки і повернемося додому. Але восени вже стало зрозуміло, що треба якось організовувати своє життя тут. Діти в школу пішли. А ми зрозуміли, що треба робити те, що вміємо”.
У Донецьку в родини було два бізнеси: у чоловіка свій магазин з декоративними дзеркалами, а Юлія з сестрою заснували школу іноземних мов у центрі Донецька. “Вона вже була, як кажуть, доволі “розкручена”. Ми саме виграли тендер на співпрацю з дитячими садочками, доклали тоді масу зусиль. Більше туди не поверталися…” За словами Юлії, школа досі є, люди ще телефонують. “Ми з ними говоримо, домовляємося про зустріч й коли нас питають, де ми, кажемо нашу київську адресу школи”, – жартує Юлія.
Школу Golden Age у Києві сестри відкрили у листопаді 2014 року. “Про гранти від ЄС дізналася у фейсбуці. Побачила допис від Міжнародної організації міграції, там стояла адреса сусіднього з нашим офісом будинку. Вирішила піти дізнатися, що ж це таке”.
Першою подалася її сестра. Вона виграла, тож Юлія також вирішила спробувати свої сили. Грант був на суму 2 200 євро. Але його виділяють не грошима, а купують необхідне обладнання, техніку та апаратуру. Загалом сестрам вдалося залучити близько 5 000 євро. “Нам цього вистачило, щоб закупити основне обладнання, навчальні матеріали. Якусь частину ми привезли з собою. Хотілось би, звісно, ще зробити ремонт в офісі або знайти якесь просторіше приміщення тощо. Але трохи лячно вкладати великі гроші, коли не знаєш, що буде завтра”.
За словами Юлії, студенти, які з ними працюють, цінують, що ціни за навчання відносно низькі: “Намагаємося робити вивчення мов максимально комфортним для людей, щоб почувалися як вдома. У групи набираємо не більше 6 чоловік, проводимо заняття через скайп, месенджери тощо”, – зазначає Юля.

 

Тетяна Зіангірова
Науковий співробітник, яка відкрила магазин побутової хімії в Мирнограді

Тетяна з Донецька. Чоловік Волоодимир – шахтар з тридцятирічним стажем, а вона до війни працювала молодшим науковим співробітником в Інституті прикладної математики та механіки.
26 квітня 2014 року вони одружилися. 12 червня Тетяна народила доню, а вже 15 липня тікала з Донецька в Мирноград. Тут подружжя живе в будинку на околиці міста. З грошима було сутужно, і подружжя зважилося відкрити власну справу. Спочатку відкрили інтернет-магазин, потім збиралися налагодити оптовий продаж памперсів з Польщі, але сім’ю обдурили, тож вони залишилися без копійки, ще й в борги залізли. “Була страшна депресія… Потім чоловік вийшов на пенсію, я отримала соцдопомогу, і ми вклали всі гроші в товар. Зважилися орендувати приміщення та відкрити власний магазин“, – згадує Тетяна.
Про допомогу від ЄС вона прочитала в інтернеті. “За 650 євро від Міжнародної організації міграції купила сканери та стенди для викладки товарів, потім ще Володимир виграв грант від МОМ на 65 000 гривень. Гроші знову вклали в товар”. Так почали розвиватися, взяли на роботу ще п’ятьох переселенців. Згодом відкрили ще один магазин, але через високу вартість оренди довелося його закрити. Втім цей досвід дав поштовх рухатися далі. Зараз Марія мріє відродити в місті закинутий кінотеатр, зробити у приміщенні сімейно-розважальний центр: “Проблема наших маленьких містечок – дуже багато генделиків, але з дітьми відпочити ніде. Сподіваюся, знайдуться грантодавці, які допоможуть нам реалізувати й цю “шалену ідею”.

Автор Уляна Букатюк
Статтю також опубліковано на сайті espresso.tv

Скільки жінок – стільки й цікавих історій, зібрали їх тут – читайте, надихайтеся і діліться з подругами:)

Рубрика: 

Новини партнерів