Нелітературні роздуми про час, молодість, добро і наше майбутнє.
І це лише мізер у порівнянні з тими нескінченними темами, які з Оксаною Стефанівною можна довго і з задоволенням обговорювати. Вона дуже цікава. Харизматична. Дієва. Глибока. Її слова можна розбирати на цитати, що, власне, й зробив Дмитро Журавель (журнал Opinion), зібравши найцікавіше з її численних інтерв’ю. А ми перечитали, готуючись до справжнього інтерв’ю улюбленої письменниці для всіх українок.

 

Після 50 вже дуже чітко розумієш, що твій час фізично обмежений. І ти починаєш «оптимізувати навантаження», якісь речі скидати з корабля

Я сама не пам’ятаю, але з батьківських записів знаю, що десь у 4 роки заявляла: не хочу рости, бо не хочу помирати! Але це в мені не затрималося. Зате пам’ятаю, як у 5-річному віці відкрила існування часу (“куди йдуть дні?”). Якось у мене страх смерті поступився іншому страхові: не встигнути зробити в житті те, що хочу й мушу.

Мама – те, що називається учитель-дисидент, – таких люблять учні і не любить начальство і колєґи. (Мама Оксани забужко була вчителем літератури – ред.) Я пам’ятаю, як вона показувала мені малій на опубліковані в міській газеті “Прапор комунізму” фотографії ще радянських кандидатів у депутати і казала: “Я тобі зараз скажу на око, хто з них вчителька: оця, оця і оця”. Читаю підписи – так і є, заслужений вчитель, тра-та-та УРСР… Жодного збою! Вона їх впізнавала просто за виразом обличчя: “Найтупіші морди”, – казала. Вираз якоїсь закляклої авторитарності і ніби самовдоволення людини, яка отримала право вчити, “командувати отарою”, – образ самовпевненої і тупої жіночої влади дрібного калібру, саме це. Це, на жаль, дійсно класичний типаж радянської вчительки.

Це американці проводили дослідження і дійшли висновку, що всі успішні жінки, ким би вони не були, бізнесменами, кінозірками, письменницями чи художницями, але всі успішні жінки є татовими доцями.

…Пора студентства – це взагалі повний морок був, просто жаль себе стає, коли озираюся, – як у тюрмі ті “найкращі роки” пройшли… Але, думаю, молодій жінці завжди складно. Після 40 і далі стає все легше і легше – ти дедалі впевненіша в собі і вже нікому й нічого не мусиш доводити. А коли ти молода і гарненька, дуже багато енергії витрачається просто на те, щоб тебе сприймали всерйоз.

Мене вже давно турбує оцей розрив між обсягом зробленого і задуманого. Ніхто ж, крім мене, не бачить, скільки я ще маю зробити. Того, що, крім мене, справді ніхто не напише, не скаже світові. Після 50 вже дуже чітко розумієш, що твій час фізично обмежений, 20 чи 30 років активної праці залишилося – це як пощастить. І ти починаєш «оптимізувати навантаження», якісь речі скидати з корабля: цього не буду робити, туди не поїду, за це не візьмуся. Починаєш економити час, бо саме це стає найдорожчим. Не гроші, не соціальний ресурс якийсь, слава чи визнання, не те, як тебе сприймають. Ти маєш зробити своє, незалежно від того, як це буде сприйнято за твого життя.

За мірою свободи, яку я маю, – так, я саме та жінка (яка сама себе зробила – ред.). До речі, не думайте, що вона мені легко далася, все це треба було виборювати, і то довгі роки. Легко не було, але от чого точно ніколи не було – не було нудно. Я ніколи не жила, як “приписано”, тому що “всі так живуть”. Моє життя – воно саме моє: таке, яким я собі його зробила, бо так хотіла.

 

давайте не будемо міряти себе чоловічими мірками. Ми різні, жінки й чоловіки, тим воно якраз і цікаво

Мені абсолютно комфортно з моїм обличчям і моїм тілом. Я вже навіть від декоративної косметики починаю відмовлятись потроху. Мені подобається бути натюрель. А оце їздити кожні півроку на рихтовку свого тіла кудись у Європу? Чинити наругу над своєю психікою, повсякчас змінюючи своє обличчя, а з ним і ідентичність? Я вважаю це проявом серйозного душевного розладу, якщо хочете – жіночої й людської ущербності.

У чоловіків все чітко зав’язано на сексуальності, просто і ясно, можна порахувати – дві, три чи чотири, і всі одного типу. Годиться арифметичний підхід. А у жінок такий широкий і “розмитий” спектр любовних стосунків, що, скажімо, два роки співжиття з бурхливою сексуальною складовою можуть значити менше, ніж яка-небудь абсолютно платонічна “закоханість на відстані”, де, крім кількох розмов, нічого не було – а воно тебе всю “переліпило”. В кожному почутті – різна амплітуда переживань, різні патерни, різні пропорції еросу і агапе… Не підходить тут “один, два, три, чотири”, тут не арифметика, а алгебра з диференційними рівняннями. Тобто давайте не будемо міряти себе чоловічими мірками. Ми різні, жінки й чоловіки, тим воно якраз і цікаво.

За це я і люблю так званий “культурний фемінізм”, який відкрив і обстоює право за жінками на оцю відмінність, іншість – на свій світ. Не мусимо підганятися під вироблені чоловічою культурою стандарти, котрі були проголошені універсально людськими. Ви, хлопці, кажете, що людина думає-почуває-поводиться ось так і так? Ні, вибачайте – у нас це по-іншому, і це по-іншому, і це також… Тому, власне, й цікаво спостерігати, пізнавати, відкривати – як саме. Цікавіше писати про жінок, ніж про чоловіків, тому що жінки непорівнянно менше і гірше описані в культурі, менше досліджені. Так що мені, вважаю, страшенно пощастило народитися жінкою.

Коли я в 2009-му і 2010 році в кожному інтерв’ю казала, що різниця між Тимошенко і Януковичем – це лише різниця між чоловічою і жіночою зоною, мене ні одна душа не спитала – а яка ж різниця між чоловічою і жіночою зоною? Ніхто навіть не запідозрив, що я це не порядком метафори казала, а що між чоловічою і жіночою зонами дійсно є різниця! Поговоріть із фахівцями з пенітенціарної психології, і вони вам розкажуть, що на чоловічій є хай викривлена, карикатурна, але ще ієрархія, пародія на суспільну структуру – бо “чоловіки живуть зграями”, тож якісь правила і в тюремному світі у них зберігаються. А от жіноча – це вже чистий “бєспрєдєл”, божевільня й пекло на землі, бо жінка заточена не на соціум, а на стосунки, і коли її нічого не держить, просто впадає в амок. Ось такі речі я хочу від феміністичних і ґендерних студій отримати і прочитати – бо жінки, на відміну від чоловіків, все ще не досліджені культурою як вид.

 

Ми якось пересвідчилися в 14-му році, що самі собі даємо раду – і, до речі, це великий фактор політичної зрілості

У роки моєї молодості я озиралася на звук української мови на вулицях. Україномовна молодь у 1990-х – це був маркер певної політичної позиції. 20 років тому можна було за мовою одразу визначити коло твого читання. Коли я перечитувала свої тексти 1990-х для збірки есеїв “З мапи книг і людей”, побачила, що тексти інші за порядком складності. У них є культурні цитати, ігри словами з текстами класиків, які сьогоднішньому пересічному читачеві нічого не скажуть. Зокрема й україномовному. Бо він читає Жадана, але не читає Нечуя-Левицького. Рівень тодішньої мови був для посвячених. Це була підпільна українська культура, люди, які зберігали таємне знання.
Сьогодні ж якщо молоді говорять українською, це зовсім не означає, що вони читали Хвильового, Забужко чи ще когось. Тепер україномовна молодь на вулицях Києва – це природно, як у всіх нормальних країнах. Тому пишеш уже не для кола посвячених, а мовою, яка у вжитку і абсолютно жива. І в якихось моментах помічаєш, що мова спростилася, вирівнялася. Почав відбуватися перепад тисків – за рахунок поширення української. Це «закон малинового джему» – що ширше його розмазуєш, то менш він солодкий.

Україна є суржикомовна. Чисто російська вона не буде ніколи. За визначенням. Фахівці мали би це відразу розтлумачити різного роду колесніченкам, щоби ті попустилися. Тому що ніколи артикуляційний апарат не дозволить українцям говорити лише російською. Російська імперія і совєтская власть не так працювали над русифікацією України, як це може будь-яка теперішня українська влада, і все одно їм не вдалося. При всіх депортаціях, при тому, що були завезені повно росіян.
Суржикізація є руйнуванням мови. І руйнуванням мислення, бо чистота мови пов’язана з чистотою мислення. Ігор Померанцев говорив дуже точно, що мова є пам’яттю, при всій своїй нібито крихкості. Цитуючи Юрія Шевельова, «кожна мова є чортячо небезпечний свідок історії народу, котрий цю мову вживає.

За моїми спостереженнями, ми вже давно ні на кого не надіємося. Ми якось пересвідчилися в 14-му році, що самі собі даємо раду – і, до речі, це великий фактор політичної зрілості. Бо перед війною в українців був комплекс не просто меншовартості, а прямо-таки зовнішнього патерналізму – дитячої надії на якогось чужого «дорослого дядю», якогось мудрого європейця, шевченківського «німця», який приїде і все нам, малим-дурним, «розкаже». 
А тут раптом виявилось, що ми зовсім не такі вже малі й дурні – і, в принципі, самі зараз можемо їм давати уроки резистансу, і вони могли б у нас дечого повчитися… Словом, складні й цікаві часи, в яких дуже незатишно жити, але про які через 30 років нашим внукам і правнукам буде дуже цікаво читати в підручниках.

 

потенціал добра у нас більший, що ми кращі потенційно, аніж ми про себе думаємо

У нас іде війна за незалежність. І не тільки на Сході, не тільки пряма фізична, за території. А незалежність – це не акт. Незалежність – це процес. Майдан був прямим волевиявленням народу з вимогою до влади повернутися у правове поле. Це свідчить про кризу політичної системи й еліт. З іншого боку, бачимо, що народ як замовник держави дорослішає, набирається сил. Суспільство готове контролювати владу.
Тоді, в 2014-му, хруснуло це криве дзеркало, і вийшли на якийсь час оті не прорекламовані, ніби не запотребовані медіями оці кращі ресурси суспільства, нації. Тому я думаю, що за умовчанням оцей самий потенціал добра у нас більший, що ми кращі потенційно, аніж ми про себе думаємо, аніж нас привчають думати.

В Україні проживають зовсім інші люди, ніж на початку 1990-х. З іншою свідомістю, цінностями. Чітко ця різниця помітна, якщо поїхати в Білорусь. Там суспільство зупинилося на рівні вихідців із СРСР. Вони вирішили повернутися назад на пайку. Створити свій власний Радянський Союз. Це коли ви не знаєте, як виглядає світ, хто вам дає роботу, не замислюєтеся над державними процесами. Ваша справа – з дев’ятої ранку до шостої вечора стояти біля станка.
Ми теж були такими. Зараз хочемо рухатися в Європу, розвиватись, ставати активнішими, об’єднуватись і будувати свою незалежну державу. Білоруси відмовилися від своєї мови, прапора і стали повністю підконтрольні Росії. Ми теж могли так зробити. Але обрали інший шлях. Ми два Майдани воювали за своє і продовжуємо цю війну зараз.

Оксана Забужко, безумовно, видатна жінка, і ми віримо, що нам вдасться поспілкуватися з нею вживу – так, як «українкам» це вдалося з Адою Роговцевою: читайте про любов, ролі, вік, дітей і навіть підтяжку обличчя улюбленої акторки тут.

Фото з відкритих джерел, а також "Натали"

Рубрика: