Любовний трикутник, отруйне зілля і 40 пісень української Сапфо.
Саме так полтавчанку називають історики, літератори і знавці її творчості – за створення фактично першої української жіночої і романтичної лірики. А ще Марусю Чурай іменують дівчиною-легендою: в її житті художні образи тісно переплетені з реальними фактами. Навіть дата її народження не є точною – близько 1625 року, у часи Хмельниччини. Тому кожне нове покоління, читаючи про народну співачку, лише здогадується, що ж правда, а що ні…

Маруся походила з козацького роду – батько Гордій Чурай був полковим осавулом, запальним та відважним, і страчений у Варшаві після битви проти поляків, коли Марусі ледь сповнилося 13 років. Гордія вважали народним героєм, а до вдови та доньки ставилися з великою шаною.

Марусю вважали дуже вродливою за еталонами тих часів. Письменник середини XIX сторіччя Олексій Шкляревський у нарисі "Маруся Чурай, малоросійська співачка" так описував дівчину: «Дрібненька (тобто невелика на зріст, трохи худорлявенькая, мініатюрна складена), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками. з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум'янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями... Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками... Але при цьому у Марусі було круте, трохи випукле гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбинкою ніс».

Маруся склала понад 40 пісень і, власне, завдяки цьому стала знаною не лише на Полтавщині, а й серед простого українського люду. За переказами, вона віршувала і наспівувала просто у розмові, і її рядки вмить підхоплювали інші – молодь, козаки, селяни. Її найвідоміші пісні: "Засвистали козаченьки", "Віють вітри, віють буйні...", "Сидить голуб на березі", "Зелененький барвіночку", "Нагороді верба рясна", "Котилися вози з гори", які досі співають в народі.

Вона «потрапила» у нещасливий любовний трикутник. Марусю без тями кохав Іван Іскра – син гетьмана Якова Остряниці, а вона сохла за Григорієм Бобренком, сином полкового хорунжого, і навіть потайки з ним заручилася, що у перекладі на наші часи означає – віддалася. Чотири роки Маруся чекала його з війни, а після повернення дізналася про його зраду. Начебто під впливом матері Гриць одружився із донькою заможного осавула Галею Вишняківною. Маруся страждала, злягла і хотіла втопитися, але від самогубства її врятував закоханий Іван Іскра. Однак хлопець не зміг запобігти іншому відчаю дівчини. За переказами, незабаром Маруся побачила на вечорницях молоде подружжя і не витримала. Знайшла спосіб закликати Гриця на перемовини, зварила отруйне зілля – собі, щоб накласти руки, якщо він не прийде, але Гриць прийшов і сам ненароком випив зілля й тут же помер. 

Вистава «Маруся Чурай» Київського національного театру оперети, фото Калюжки Євгенії

Загалом авторству Марусі Чурай належить понад 40 пісень

Марусю судили за навмисне вбивство і приговорили до відсічення голови. Але від страти дівчину знову врятував закоханий Іван – він привіз грамоту Богдана Хмельницького про помилування. Документ досі зберігається у матеріалах козацького законодавства XV-XVII ст. у Центральній науковій бібліотеці АН України. Написано в ньому наступне: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Втім, це не продовжило життя народній співачці.

Вона померла у 28 років і справжня причина так і залишилася загадкою. Одні джерела вказують, що Маруся у в’язниці підхопила сухоти і після звільнення дуже хворіла, що й призвело до смерті. Інші джерела свідчать про кількарічну покуту в монастирі, куди Маруся відправилася після суду, аби замолити свій гріх. Начебто її поховали у Полтаві, і запис про її смерть був у повітових книгах, але всі вони згоріли після пожеж різних часів.

Авторству Чурай приписують відому пісню "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" саме після трагічної події і вбивства коханого. Загалом їй належить понад 40 пісень, найвідоміші: "Засвистали козаченьки", "Віють вітри, віють буйні...", "Сидить голуб на березі", "Зелененький барвіночку", "На городі верба рясна", "Котилися вози з гори", «Шумить-гуде дібровонька».

Половина її пісень дійшла до наших днів завдяки невідомому бухгалтеру на прізвище Селегень, який записав їх у рукописний альбом ще у 1853 році з припискою, що пісні ці створенi "Марусею, дочкою бравого полтавського урядника Гордія Чурая».

Любовна історія та жіноча доля Марусі лягли в основу багатьох творів та досліджень. Велику кількість матеріалів про неї зібрав Григорій Квітка-Основ'яненко, але на жаль, вони загублені разом з архівом письменника. Перший художній твір про співачку написав Григорій Бораковський середини ХІХ сторіччя зі слів старого козака з Полтавщини. Через кілька років Володимир Самійленко присвятив їй віршовану драму «Маруся Чураївна», Ольга Кобилянська – повість «У неділю рано зілля копала»; Левко Боровиковський склав свою «Чарівницю», а Степан Руданський – «Розмай», Борис Олійник – поему «До тієї Чураївни (Парубоцька балада)», Михайло Старицький – написав драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», а Ліна Костенко – історичний роман у віршах, відзначений Шевченківською премією. Якщо ще не читали – почитай обов’язково, чудова мова, чудовий виклад…

За матеріалами української Вікіпедії, а також публікацій з різних джерел.
На фото: книга «Маруся Чурай» видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, ілюстрації Владислав Єрко.
Вистава «Маруся Чурай» Київського національного театру оперети, фото Калюжки Євгенії

Рубрика: 

Новини партнерів