Життєвий роман письменниці, яку називали «мовчазним божеством».
Зрештою, як лише її не називали сучасники…В Олени Пчілки при самій згадці імені Марко Вовчок стискалися кулаки – інакше, як проклятою кацапкою, вона її не називала. Деспотичний нервовий Куліш кидався з однієї крайності в іншу, то величаючи Марію «мовчущим божеством», то звинувачуючи її в бездарності й навіть плагіаті. Тургенєв називав її «темним сфінксом». Шевченко – донею, хоч, здається, Тарас Григорович якраз повністю усвідомлював, що на цей еверест йому вже не зійти, сили не молодечі. Марко Вовчок узагалі нікого не підпускала до себе насправжки. Безтямно закоханий у Марію польський хімік Владислав Олевінський не витримав і застрелився. Вона дружила, фліртувала, але всі чоловічі спроби «причалити» до її берега, «зарослого віковими соснами», зазнавали неминучої поразки. Психоаналітики радять шукати причини в дитинстві. Марко Вовчок у цьому сенсі, вважає Сергій Осока з журналу Opinion, – ідеальний приклад, хрестоматійний.

 

Життя Марії було врятоване, проте її свідомість на той час уже підпливла кров’ю й жахом і позбутися тих монструозних видінь вона вже не зможе до смерті

Народилася 22 грудня 1833 року в родині дворян. Питання крові – складне. Мати походила з гордовитого княжого роду Радзивілів, материна баба була наполовину полькою, а наполовину – литовкою. Батько ж мав білоруське коріння. Повсякденною мовою в родині була французька. І якщо зараз хтось уявив млявий затишок і ситий спокій при свічках і фортепіано, він неминуче помилився. Дитинство Марії Вілінської, починаючи з десятирічного віку, було – без жодного перебільшення – пеклом. Таким пеклом, яке зазвичай зустрічається на самісінькому соціальному дні. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим пив, грав у карти, а у вільний час ганявся за родичами з сокирою. Дівчинка полотніла від жаху, тулилася до стіни, намагаючись злитися з нею. Ця вакханалія тривала не день, не місяць, не рік. З маєтку поволі зникали дорогі сервізи, картини, гобелени й килими. Життя з хрустом розпадалося просто в Марії на очах. Урешті-решт мати не витримала, забрала дітей і втекла до сестри в Орел. Життя Марії було врятоване, проте її свідомість на той час уже настільки підпливла кров’ю й жахом, що позбутися тих монструозних видінь, тих привидів з лютими очима вона вже не зможе до смерті. Вона триматиме чоловіків на відстані половини кроку. Далі – зась.
Життя в тітки Катерини Мордовиної в Орлі теж ніяк не нагадувало мед. Там їм одразу дали зрозуміти: ви тут – бідні родичі, тож і тримайте себе відповідно, зайвий раз не лізьте на очі. У тітчиному заможному домі для Марії не знайшлося не те що кімнати, а навіть ліжка в кімнаті. Вона спала в якомусь кублі, у прикалабку під сходами – в порядних будинках там навіть слуги не сплять.
Її віддали в пансіон. Уже добре знівечену – замкнену, мовчазну. Вона вперто сторонилася будь-якого товариства, години просиджувала самотою, обхопивши руками коліна. Вчилася погано. В арифметиці ніяк не могла засвоїти ділення. Удень танцювала, говорила французькою, зціпивши зуби, а вночі, щойно гасло світло, до неї приходили одвічні її гості – страхи. Боротися з ними не мала сили.
Тож, мабуть, не дивно, що вже в 16 років Марія вхопилася за найменший шанс. Познайомилася в тітчиному салоні з Опанасом Марковичем. Показний. Старший на 11 років. Йому було 27. У самому розквіті. Розумний, освічений, красиво з нею говорив. Фольклорист і етнограф, любитель старовини. Певно, він видався їй тією гаванню, тим омріяним прихистком, де всі її страхи розсіються. Довго не думала. Вийшла заміж сімнадцятирічною. Мабуть, і від’їжджаючи з тітчиного обійстя, не озиралася. Хотіла лишити минуле в минулому.
Жили з чоловіком то в Києві, то в Чернігові, то в Немирові. Він, як і раніше, збирав фольклор, кохався у милій серцю старовині. З ним Марія й вивчила життя українського народу, його мову та побут. Перша збірка її україномовних творів – «Народні оповідання» (Санкт-Петербург, 1857) стала відразу такою популярною серед української інтелігенції, що Марія фактично пропустила етап письменника-початківця. Одразу стала єдиною українською письменницею – жінкою. Щоправда, з чоловічим псевдонімом – Марко Вовчок. Сама вона цього другого імені не любила. За однією версією, це псевдо – свого роду каламбур на прізвище чоловіка: Маркович – Марко Вовчок. За другою – його вигадав для неї Пантелеймон Куліш, через «вовчкуватість» Марії.

 

Куліш стверджував, що твори Марка Вовчка написані Опанасом Марковичем. Літературознавці досі не можуть дійти спільної думки щодо авторства

1859 року Марія з чоловіком переїхала до Санкт-Петербурга. Популярність її зростала. Саме тут вона потрапила в коло українських – і не тільки – письменників та культурних діячів. Познайомилася з Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком. Зачарувала Івана Тургенєва та Миколу Некрасова. Якось мимохіть. Наче й сама того не бажала – просто вийшло. 
Її стосунки з Кулішем, слово якого на той час важило надзвичайно багато, мали свою еволюцію. Спершу Марія приймала флірти, посміхалася, дозволяла підійти на один крок ближче, і ще на один крок, і ще. Куліш був зачарований. «Поплив». Щось навіть почав просторікувати про користь жіночої емансипації, про архаїчність родинних основ. Називав її «мовчущим божеством». Порівнював її душу з крутим берегом, на якому ростуть високі вікові сосни. Енергійно брався редагувати її твори. Марія не приймала правок, майже всуціль. Куліш бісився – як це? Шевченко приймає, а вона – ні?! Куліш хотів більшого, весь час більшого. А їй було достатньо й цих, виразно платонічних стосунків. Урешті-решт, коли Марія показала Кулішеві, що тепер-от вона більше цікавиться Тургенєвим, він не витримав.
«Даючи надто багато, я не хочу одержати надто мало. В Вашій душі холод, що ледве допускає й ту близькість між нами, що існує. Досить мені катуватись божевільним захопленням до жінки, нездібної любити палко… Слава Богу, я відчуваю якийсь гордовитий спокій, освідомлюючи себе вартим іншого кохання, палкішого, самозапереченішого», – намагається Куліш опанувати себе. У нього, здається, не дуже виходить. В оцінках Марка Вовчка він різко переходить від «найкраще в нашій літературі», «зразок для Шевченка» до «не думаю, що це був талант».
На цьому Куліш не зупиняється. Він розпускає класичну плітку про те, що «якщо жінка написала роман, то це було давно і за неї писав чоловік». Ні більше, ні менше. Куліш стверджує, що насправді українські твори Марка Вовчка написані Опанасом Марковичем. Стверджує так рішуче, що літературознавці досі не можуть дійти спільної думки щодо авторства.
«Увесь Куліш тут, з його черствим позерством, безкрайнім егоїзмом та егоцентризмом, з його нещирістю й нахилом до фрази. Поки що бачимо тільки понад усяку міру ображену людину, яка силкується стати в горду позу. Але дедалі образа, сама образа, розростається, і вже зовсім не горда людина стає перед нами», – пише Сергій Єфремов.
А от Марії, здається, все одно. Принаймні письмова оцінка, яку вона дає Кулішеві, не містить жодного знаку оклику: «Знакомство мое с П. А. Кулишем длилось недолго. Оно пришлось в пору тяжелых нравственных потрясений и испытаний. В ту пору он был изрядно помят жизнью, порядочно озлоблен, крайне нервен и носил задатки будущего психоза, но энергии, любви к своему делу было еще много. И был это, не взирая на многие болевшие раны, человек чистый, страстный работник и из лучших сынов своего края».
Урешті-решт Марко Вовчок розлучається з Марковичем. Її поведінка, як на той час, узагалі більш ніж просто смілива. Вона дозволяє собі мандрувати без супроводу, навіть за кордон. Приймає флірти від кількох чоловіків одночасно. Але щойно якийсь із них намагається зробити останній крок, як наражається на крижаний холод. Вона вдає, що не розуміє. Невже її безневинні жарти можна було отак потрактувати?.. Вона вражена… Вона відмовляється розуміти… Вона ображена, приголомшена… Хтозна, чи це була гра.

 

У її волоссі ще не було жодної сивої волосини, коли лікарі сказали про пухлину мозку

Олена Пчілка, нерядова діячка свого часу й просто непересічна особистість, Марка Вовчка просто не терпить: «…якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледви захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її власностями й почала писати по-українськи – та ще як? – краще всіх українських повістярів. Далебі, це зневажало українську мову: що ж то за така осібна, характерна мова й письменність, коли всякий чужосторонець возьме й зараз писатиме, та ще як досконало.» Це, здається, відлуння Кулішевих слів. Підхоплене й стократно розмножене.
Марко Вовчок не зважає. Вона пише, пише. Друкується в Парижі. Створює кілька нових для української літератури жанрів: психологічне оповідання, художній нарис, соціальна казка. Пише вона й російською мовою, хоча майже всі критики цього разу одностайні – російськомовні твори Марка Вовчка точно гірші за україномовні.
У 1870 році Марко Вовчок уклала журнал «Переводы лучших иностранных писателей». З цією роботою пов’язаний грандіозний скандал. Річ у тім, що Марко Вовчок, яка мала, окрім журналу, багато іншої роботи, просто фізично не змогла б устигнути перекладати все самотужки. Тому вона – жінка досить практичного розуму – вирішила скористатися послугами «літературних негрів»: найняла кількох освічених дівчат із провінції, вони перекладали, Марко Вовчок друкувала ті переклади під своїм іменем, ніхто претензій не висував. Не висував, аж поки пані редакторка не почала затримувати платню. Часто віддавала половину від обіцяного – буцім журнал продається погано, і це все, що я можу заплатити. Одна з перекладачок – Катерина Керстен – вирішила помститися. Вона взяла на переклад кілька казок Андерсена. А коли настав час віддавати зроблену роботу, замість своїх перекладів (яких вона й не робила) віддала Марку Вовчку переклади Трубнікової та Стасової, які кілька років тому вже вийшли друком. Пані редакторка, не підозрюючи нічого лихого, опублікувала їх у журналі, перекладачем зазначила, звісно ж, себе… Уся ця прикра історія закінчилася третейським судом, де 19 письменників визнали Марка Вовчка винною у плагіаті. Репутація її була знищена. Не витримавши ганьби, вона збирається і їде у маєток своїх знайомих у Тверській губернії, подалі, в глушину.
У глушині Марко Вовчок ще встигла написати багато творів російською мовою. Навіть устигла втретє вийти заміж. І то не за однолітка, а за приятеля свого сина –Михайла Лобача-Жученка.
У її волоссі ще не було жодної сивої волосини, коли лікарі сказали про пухлину мозку. Вона ще навіть редагувала деякі переклади, давала поради літераторам, щось писала. Але здебільшого для неї виносили в садок стіл і стілець. Вона днями сиділа там, під високими грушами – сильна, гордовита, незворушна: крутий берег, темний сфінкс, мовчуще божество. Там її і знайшли мертвою – наприкінці спекотного липня, коли ліхтарики груш уже наливалися соком.
Вона часто казала за життя: «Поки я жива – біографія передчасна». Після 28 липня 1907 року ці двері відчинилися – для нових пліток, здогадів, чуток, для жирних рисок, які зазвичай проводять під чужим життям, чи розібравшись у ньому, чи й так…

Фото з відкритих джерел

Рубрика: 

Новини партнерів