Українка, яка стала кращою снайперкою і подругою Елеонори Рузвельт
Її звати Людмила Павличенко – уродженка Білої Церкви, ім'я якої під час і після Другої світової війни знали і рядові радянські солдати, і міжнародна дипломатична верхівка. Стрілки всього Радянського Союзу мріяли здобути таку ж славу, як ця проста, далеко не дрібна і дуже прямолінійна жінка. На її рахунку – 309 вбитих нацистів, з них 36 офіцерів і немало таких самих снайперів, як вона.

вже розлучена на той момент четвертокурсниця пішла у військомат добровільно

До речі, Павличенко – прізвище, яке Людмила прославила – належало її першому чоловіку. Саме через нього вона, у дівоцтві Білова, покинула рідну Білу Церкву і переїхала до Києва, коли їй сповнилося лише 15. Справжню причину переїзду офіційні біографи довгий час прикривали вступом до Національного університету ім. Т. Г. Шевченка, але насправді Людмила втікала від осуду і пліток маленького містечка, тому що в 15 років… завагітніла. В 16 народила сина, розписалася з його батьком, пішла працювати на завод «Арсенал» і таки вступила в універ – на робітничий факультет, при якому й закінчила снайперську школу ОСОАВІАХІМу.

Друга світова війна розпочалася, коли Людмила проходила практику в Одесі: вже розлучена на той момент четвертокурсниця пішла у військкомат добровільно. Їй було 24, в руках свідоцтво про вміння стріляти, на фронті – катастрофічний дефіцит солдатів. І Людмилу одразу зарахували снайпером 25-ї Чапаївської стрілкової дивізії.

Її назвали «Леді смерть» – за кількість вражених ворожих солдат

Точність, влучність і зір дівчини дивували всіх. Подейкували, що в неї була особлива будова очного яблука. Окрім того, Павличенко мала неймовірний слух – чула в радіусі до півкілометра, досконало знала балістичні таблиці, на око з точністю до міліметра обчислювала відстань до об'єкта з поправкою на вітер. Завжди поверталася неушкодженою з найважчих завдань, тікаючи з-під самого носа фашистів. Її вважали заговореною від смерті і після боїв під Одесою і Севастополем назвали «Леді смерть» – за кількість вражених ворожих солдат.

Частина з них теж були снайперами, німецькими, з якими Людмила наче грала в гру «кішки-мишки» і завжди вигравала. Щосили вони намагалися заманити її в пастки, але марно. Лише за перший рік війни Павличенко «вклала» 309 фашистів – абсолютний рекорд серед жінок-снайперів.

Слава про неї ширилася всією фронтовою пресою. Аж на піку своїх подвигів Людмила потрапила під мінометний обстріл і отримала поранення.

її фронтове життя завершилося і раптово перетворилося на… міжнародно-пропагандистське

З поля бою її виніс на руках молодший лейтенант Олексій Кіценко. Врятоване життя переросло в навідування у шпиталі, потім – у кохання і зареєстрований військоматом шлюб. Менше року тривало щастя молодят: вони воювали разом, разом днювали-ночували. А 1942-му Кіценко, важко поранений, загинув на руках дружини. Майже вся її 25-та Чапаївска дивізія загинула, Людмила знову чудом врятувалася, але більше не змогла стріляти – від стресу і напруження почали тремтіти руки. Її рекорд так і залишився на позначці 309.

Після того бою Павличенко перевели на службу до учбового центру снайперів, її фронтове життя завершилося і раптово перетворилося на… міжнародно-пропагандистське. За рішенням самого Сталіна снайперку включили до складу радянської делегації для участі у Всесвітній студентській асамблеї в США. Радянській владі конче були потрібні союзники, і вона скористалася популярністю Павличенко, перетворивши її на «посла радянської молоді».

Павличенко і рузвельт листувалися довгі роки і зустрічалися майже 15 разів

Людмила з роллю впоралася бездоганно: сміливо відповідала на питання американської преси і викликала захват своєю прямолінійністю. Розповідають, що на одній з прес-конференцій на питання, яку білизну носять радянські жінки, снайперка «вбила» зал своїми словами: «За таку цікавість в нашій країні можна отримати по фізіономії. Нумо, підійдіть ближе...» Згодом її цитували всі газети США, а познайомитися з принциповою і незламною радянською військовою захотіла сама Елеонора Рузвельт.

Попри різні статуси, країни, виховання і мови ці дві жінки на диво потоваришували. Дружина американського президента була вражена легкістю, простотою, дотепністю Людмили, навіть запросила її в поїздку кількома штатами США і приймала як найкращу подругу. Після від'їзду до СРСР Павличенко вивчила англійську мову, і жінки продовжували листуватися (зрозуміло, під контролем КДБ і з певною місією). Вони бачилися під час офіційного візиту Рузвельтів до Москви і загалом зустрічалися близько 15 разів на міжнародних заходах, навіть з початком "холодної війни" і аж до смерті Елеонори.

Людмила написала три книги мемуарів, довгі роки працювала в головному штабі ВМФ

Снайперка тим часом стала героєм Радянського Союзу, у складі радянських делегацій під час війни побувала в Канаді та Великобританії, а після війни – в багатьох країнах світу, де брала участь у зустрічах з громадськістю, журналістами та політиками і, фактично, стала обличчям радянської пропаганди. Зірка кантрі музики Вуді Гатрі навіть присвятив їй пісню Miss Pavlichenko.

З часом увага до героїчної снайперки слабшала. Людмила написала три книги мемуарів, довгі роки працювала в головному штабі ВМФ, консультувала конструкторів снайперської зброї, виростила сина. Померла у 1974 році в Москвій. Після смерті радянська пропаганда взагалі почала забувати про Павличенко, і згодом її прізвище зникло з переліку героїчних снайперів Другої світової війни, що зараз дуже обурює представниць феміністичного руху. Обурення цілком справедливе: хоч як там, але ця активна, безстрашна, відчайдушна жінка справді герой, хоч і дуже неоднозначного часу і країни.

Зараз у рідному місті Людмили Павліченко в її школі працює музей. Цікаво, чи часто там бувають відвідувачі...

Фото з відритих джерел.

Рубрика: 

Новини партнерів