Відверто про фільм, акторів і зйомки в інтерв'ю режисера Олексія Шапарєва. 
7 лютого «Крути 1918» виходять в український прокат. Побувавши на прем’єрі, яку спеціально приурочили 101-й річниці цієї визначної битви, можемо впевнено сказати: стрічка гідна не лише українських, а й міжнародних кіноекранів. Офіційний реліз традиційно вміщає лише кілька фраз про головну ідею: «зима 1918 року, більшовики підступають до Києва, місто наповнене «червоними» агентами, уряд УНР кидає на боротьбу з ворогом усі боєздатні частини армії, включно з юнкерами і студентами. Чотири сотні юнаків, серед яких брати Андрій і Олекса Савицькі, стають проти чотиритисячного добре озброєного війська у бою на залізничній станції Крути…»

 

так зійшлося, що історія Крут стала актуальною саме для нашого сьогодення

Насправді фільм (створений за мемуарами командира бою під Крутами Аверкія Гончаренка, що колись емігрував до США) значно багатогранніший. Тут й історична хроніка, і шпигунські інтриги, і непрості стосунки двох братів, і взаємини різних поколінь, героїчна сага і, звичайно, кохання: Андрій і Олекса закохуються в одну дівчину – прекрасну Софію.
Сюжет – не єдине достоїнство стрічки. «Крути» майстерно зняті – чудова операторська робота, потужні масові сцени, цікавий музичний супровід і, що вкрай важливо, чи не вперше фільм такого масштабу «тримається» саме на молодих українських акторах: на Євгені Ламаху, Андрієві Федінчику, Олександрові Олексенку, Олександрові Піскунову, Богдану Юсипчуку, Надії Коверській, Поліні Василині. Вони ще маловідомі, але своїм талантом і перевтіленням не поступалися відомим акторам, задіяним у стрічці: Олексію Тритенку, Дмитру і Остапові Ступкам, Євгенові Нищуку, Олексію Смолці, Наталі Васько і Віталію Салію, який дивовижно зіграв головне втілення зла – командира Червоної гвардії та організатора масових вбивств в Києві.
Ця кіноісторія з’явилася, передусім, завдяки режисеру Олексію Шапарєву, вже відомому за стрічками «Гвардія», «Правила бою». З ним спеціально для україночок перед прем’єрою поспілкувалася Вікторія Шапаренко і була приємно вражена не лише витримкою Олексія, який здолав випробування з фінансуванням стрічки, накладки з «Укрзалізницею», зйомки на зимовому холоді, а й його простотою – без пафосу. З щирою вірою в українське кіно.

Олексію, ми читали, що сценарій «Крут» був готовий ще 2008 року, однак довго пролежав на полиці. Що його все-таки відродило до життя?
Не знаю, коли вперше з'явився задум цього фільму, але сценарист Костянтин Коновалов приніс мені сценарій три роки тому. Я прочитав, мені сподобалася ідея, але текст треба було допрацювати. Окрім того, фільм потребував коштів, а з цим завжди складно. Але так зійшлося, що історія Крут стала актуальною саме для нашого сьогодення, тож ми допрацювали сценарій, подали заявку в Держкіно і виграли конкурс на державне фінансування.

Ви отримали для зйомок 26 мільйонів гривень з держбюджету (при загальному бюджеті стрічки 52 мільйони гривень). Не боїтеся закидів щодо доречності витрачених коштів?
Анітрохи. Адже у кожному кадрі видно, скільки витрачено. По-хорошому, така картина мала б коштувати не 50 мільйонів, а всі 150. Нам фатально ні на що не вистачало. Хтось скаже: костюми ж не обов’язково шити, можна знайти в секонд хенді. Це ілюзія: їх треба саме створювати, причому часто й для кількох дублів, адже вони бруднилися, по них стріляли… Навіть була смішна історія: в перший знімальний день Дмитро Ступка, що грає Петлюру, в стильному кітелі, створеному за архівним фото, знявся в обнімку з одним із акторів, і це полетіло в інстаграм. І почалося: а ґудзики ж у нього пластмасові! І піднявся такий галас, що я аж оторопів. Якщо ми будемо думати про ґудзики, якщо глядач бачитиме лише це, то гріш ціна нашій роботі.

У нас дуже критичний глядач, це правда...
Та знаю, у нас всі – великі знавці. По молодості я переймався з цього приводу, а зараз думаю: добре, нехай критикують. Коли вийшла «Гвардія», відгуки про неї були діаметрально протилежні. Один пост – просто відро помиїв, інший – осанна. Пам’ятаю один із найяскравіших коментарів: «Дивився серіал «Гвардія». Повне лайно. Але четвертий день тільки про це кіно й думаю». Тож головне – зачепити.

 

Це кіно не про любов. Воно про те, що молоді, яскраві, гарячі, талановиті в усі часи встають і першими йдуть у бій

У центрі сюжету «Крут» – не лише реальні історичні події, а й любовний трикутник. То про що все-таки кіно?
Не все так просто. Розповім, як я бачу… Розробляючи сюжет, ми зіштовхнулися з купою суперечливих історичних моментів: самих лише карт бою, складених різними учасниками, було 6, і вони добряче відрізнялись. У якийсь момент я просто жахнувся: що робити? Вирішили проконсультуватися з істориками. Вони щось пояснювали, але я все одно не отримав чітких відповідей на свої питання. Тоді ми поїхали в музей-меморіал, де зібрано найбільше матеріалів, і там нам дуже допомогли. Крім того, саме в музеї відбулося кілька знакових моментів. У мене був образ калини в кіно – як символ. Такий пунктик, чому – не знаю. І тут ми заходимо за меморіал, а за ним – поле, все в калині! Ще я хотів, щоб у фільмі був сокіл. І я піднімаю голову, а тут і сокіл ширяє. Але найкрутіший момент був у самому музеї, у вагоні з фото. Там справа висіли фото українців, а зліва – червоноармійців. І ось я стою між ними, дивлюся, і мене наче хтось пиляє. Не можу зрозуміти, як так: на фото зліва – щось чисте, світле, справа ж – просто якісь упирі. Думаю собі: «Які ж вони злі й неприємні, просто чорнуха від фото йде». Дуже я відчув цей момент. І прийняв рішення не показувати червоних взагалі. Придумав такий хід: фігурки, що бігають на тлі, ноги, спини, але жодних облич. Є Муравйов, є Антонов-Овсієнко, є німецький шпигун – три яскравих лиходія, і цього достатньо. Хоча мене не раз питали: а де ж червоні, чому нема їхніх емоцій? А для чого вони? У мене кіно не про це, й без того часу бракує, адже історію можна розвивати і розвивати.
Що стосується лірики, вона є, але, чесно, я не дуже концентрувався на любовній історії. Вона важлива, бо коли людина йде на війну і розуміє – її люблять і чекають і треба вижити. Але це кіно не про любов в жодному разі. Воно про те, що молоді, яскраві, гарячі, талановиті в усі часи встають і першими йдуть у бій. Тому що саме молодь розуміє, що не можна жити по-старому. Це такий сильний урок історії, і варто вивчити його так, щоб у майбутньому не повторювати знову. Як каже один з героїв: «Як не знатимемо своєї історії, то й воювати не буде за що, нас завоюють». Чому Муравйов тоді переміг? Бо навколо була байдужість: змін прагла лише молодь, решті ж було «по барабану»: червоні, сині, зелені… Воювати йшли хіба студенти чи юнкери – та ж молодь, просто трохи досвідченіша, і завдяки їм бій був і виграний. Студентів взагалі було мало, це більше символ. А ще там були гайдамаки, місцеві ополченці, люди, які розуміли, що йде велика біда, і вона зовсім близько: я бурячки насадив, дружина вагітна, а тут якась зараза лізе. Тому люди й взялися за зброю. Але в основному панувала байдужість, завдяки якій більшовики й перемогли. Дуже хотілося б, щоб цієї байдужості більш не було…

Головні ролі виконують молоді актори – ви прагнули відкрити нові обличчя в українському кінематографі?
Такої мети в мене не було, я нічого не збирався відкривати. Просто придумав собі, якими мають бути герої, а кастинг-директор провів хорошу роботу. На проби приходили кілька класних акторів, які могли б зіграти і Олексу, і Андрія. Але коли Женька (Євген Ламах, виконавець ролі Андрія Савицького – ред.) зайшов, я подивився і зрозумів – він! Певно, спрацювала моя нелюбов до стереотипів. Всі звикли: як головний герой, то мужній і героїчний. А я подумав: він же студент і має бути, як вони всі разом взяті, – десь наївним, десь відчайдушним, десь принциповим, з юнацьким нігілізмом і максималізмом. Як вся прогресивна молодь – що 100 років тому, що зараз. Нехай одяг і девайси дещо змінилися, а дух все одно залишився. Епізод трохи «поспойлерю»: ми знімали сцену виконання гімну, і вона ніяк не йшла – не те й все. Я акторів вже й заморозив, і накричав, і ходив, розмахуючи маузером, як справжній садюга. А вони сині стоять від холоду, але не співають. І тут я кажу: «Гаудеамус» знаєте? Заспівайте!». Вони перезирнулися, бачать, що не жартую – і заспівали. І все зразу змінилося, пішло-поїхало. Тому що це пісня про студентів, про силу духу, про те, що треба йти вперед. І це з’явилося.
Не можу сказати, що всі впоралися зі своїм завданням на 100%: якісь речі вдалися, якісь можна було зробити інакше. Але фільм вже є, і зараз це тільки моє внутрішнє самокопання.

 

Я намагався зробити фільм новаторським – не люблю кліше і повтори

Також у фільмі зіграли Євген Нищук, Дмитро та Остап Ступка. Які у них ролі?
Дмитро грав Петлюру. Я довго шукав типаж, хотілося, щоб була портретна схожість. Він якось забіг в офіс, я придивився: чекай-чекай… Підмалював йому брови фломастером, сфоткав – воно. Дмитро гарно відтворив манеру Петлюри, загалом серйозно підійшов до ролі, переглянув усі хроніки. Деякі з них, до речі, ми повторили кадр в кадр – зокрема, ту, де Грушевський проголосив універсал на Софійській площі: як він йшов, шапку знімав, кланявся, заходив на дерев’яний поміст…
Остап Ступка з його борідкою – просто вилитий Антонов-Овсієнко, головнокомандуючий радянських військ України. Ми ввели його в сценарій замість безіменного комісара, і він прекрасно відтінив Михайла Артемовича Муравйова, головного лиходія.
А Євген Нищук, дуже інтелігентна людина, зіграв батька Піпського, реального героя Крут. Ми придумали йому художню історію хлопчини з музичної вчительської сім’ї. Він схожий за типажем на головного героя, я на все це глянув і вирішив: нумо покличемо пана Євгена. Хоча закидів чув немало: чому, мовляв, зняли міністра? Але ж найперше він актор: і до міністра, і опісля.

Головна героїня стрічки – Софія – збірний образ усіх українських жінок. Чи правда, що її спочатку звали інакше, і чому було змінено ім’я?
Так, це прогресивна панянка, і ми вирішили, що вона буде транслювати цю ідею: «Такі події, такі часи, ми стоїмо на порозі чогось нового». Спочатку героїню дійсно звали Ольга, але якось це ім'я не заходило. А оскільки фільм починається однією з головних подій, сценою на Софійській площі, прийшло й нове ім’я – Надя (акторка Надія Коверська – ред.), яка грає цю роль, його й запропонувала.

Правда, що вона для фільму схудла на 10 кг?
Надя схудла, бо я їй сказав: «Не схуднеш – не будеш зніматися». Ну, і через хвилювання теж.

Чим запам’ятався знімальний процес і що було найскладнішим для акторів? Багато сцен зняті на вулиці взимку і, говорять, зйомки тривали по 12 годин.
Відверто кажучи, я вже давно не запам’ятовую і сприймаю все спокійно – це просто робота. Пару разів геть увесь змок, а часу переодягтися в сухе не було. Та й усі мерзли і мокли. І всі хвилювалися, навіть маститі актори. Так, Віталій Салій, що грав роль Муравйова, попередньо відвідав музей революції у Санкт-Петербурзі і вивчив про свого героя все, що знайшов. А потім розповів мені, і це доповнило образ, зробило його більш об’ємним. Загалом, всі пазли з цим героєм склалися: він вийшов мега-яскравим, адже я вирішив не показувати червоних – це будуть просто мурахи. Муравйов і його отара мурах. Не всі одразу підтримали цю ідею (хіба головний художник Влад Одуденко) – досі сильним є вплив старого, традиційного кінематографа. І навіть розуміючи, що все це дурня і можна робити так, як бажаєш, штампи тиснуть. Я намагався зробити фільм новаторським – не люблю кліше і повтори.

 

я думав робити видовищне супертрюковое кіно, але зрозумів, що немає сенсу – тоді це буде кіно не про студентів, а про ніндзя

Зйомки відбувалися у Межигір’ї, в Києві, а сцени баталій знімалися не в Крутах, а в Сигнаївці на Черкащині. Чому? Щоб у кадр увесь час потрапляв меморіал?
Ні, справа не зовсім у меморіалі, а в тому, що нас дуже підвела «Укрзалізниця». Перемовини щодо паровозів, важливого елемента історії, ми почали місяців за п’ять до початку зйомок. І весь час ціна росла, а умови змінювалися. Продюсери носили тонни листів, я увесь час запитував: то що у нас з паровозами – будуть чи ні? Ми збудували велику декорацію під Києвом, на місці, схожому на ландшафт старого київського вокзалу, – колії, дерев’яні перони, вид на Батиєву гору… І от вже призначена зміна, о 6 ранку запланований початок зйомок, 300 осіб масовки, купа акторів. Ми розклали сцену в деталях, адже вона складна, а часу обмаль, бо світловий день короткий. Все готово для зйомки фінальної сцени, сильної, красивої, емоційної. І о 17.00 напередодні телефонує продюсер і каже: «Паровозів не буде, бо в «Укрзалізниці» знову щось незрозуміле». Скажу чесно, вперше в житті я просто не знав, що робити. Не те щоб руки опустилися, а як в тому анекдоті про пиріжки: «Це вже, б…, ващє». Скасувати зйомки чи розібрати декорацію неможливо: все одно, що скласти з неї багаття і спалити. Сів я і задумався. Аж тут приїздить Влад, художник: є ідея. Показує папірець: «Пам’ятаєш, ми в 2008 році рекламний ролик знімали? Ось це ставили сюди, це туди, а потім поєднували. І тут так зробимо. Ну не буде в тебе ось цього складного наскрізного руху через всі вагони (я придумав хід, коли камера безперервно рухається за об’єктом)». В результаті ми зняли частину там під Києвом, а потім у Сигнаївці нам дуже допомогли, і це коштувало в десятки разів менше, ніж в «Укрзалізниці». І фактично все, що задумали, ми реалізували.

В батальних сценах задіяні понад 150 військових Нацгвардії України. Як з ними працювалося і чи залучали каскадерів?
Це не перший наш спільний проект – військові допомагали нам у зйомках «Гвардії». Спасибі їм велике. Каскадери теж були: ходили по дахах паровозів, билися, вбивалися… Без них неможливо. Хоча у стрічці якихось складних трюків немає, майже все виконували самі актори. Спершу я думав робити видовищне супертрюковое кіно, але зрозумів, що немає сенсу з однієї простої причини – тоді це буде кіно не про студентів, а про ніндзя. Тут чим простіше, кострубатіше і незграбніше, тим правдивіше.

В фільмі лунають композиції італійця Марко Моріні, саундтреком стала пісня Христини Соловій. Поясніть такий вибір.
Це продюсерські домовленості, до яких я не маю особливого стосунку. Не всі моменти в фільмі збігаються з моїм баченням, не знаю, добре це чи ні – нехай скаже глядач. Мені спочатку хотілося, щоб там звучав рок-н-рол, такий хороший важкий рок – через те, що фільм про студентів. Однак потужне симфонічне наповнення в історичних картинах традиційно завжди присутнє, і це теж круто. Загалом, головне, щоб у фільму була єдина концепція, а про смаки можна сперечатися нескінченно.

Які ваші очікування від прокату фільму? Як вважаєте, він збере заплановані 25-30 мільйонів гривень у національному прокаті?
Я про прокат взагалі не думав, чесно. Мені важливо, щоб глядач порожнім не вийшов, щоб у нього щось залишилося. А скільки фільм збере, викличе фурор чи провалиться – не знаю. Зараз мені загалом важко про це думати – я ще глибоко в кіно. Щойно з мамою по телефону розмовляв, а вона каже: «Синку, таке враження, що це останнє, що ти в своєму житті робиш. Так не можна до роботи ставитися, можна наробити помилок». І я задумався: вона завжди для мене була авторитетом, завжди говорила по ділу. Однак мені дуже хочеться зробити все так, як я бачу, і зараз є такий шанс. Хоча продюсер свариться: «Навіщо воно треба?». Дуже треба. І коли я показую йому, як було і як стало, він згоджується: так, круто!

 

спочатку було слово. Воно починає жити своїм життям, переходить в актора, звук, дію. Йде така синергія

Ви перфекціоніст. Наскільки важко це для режисера? Ви з цим боретесь, миритесь?
Перфекціонізм – така штука, яка десь сильно допомагає, а десь, навпаки, заважає. Я намагаюся з цим боротися, але не завжди успішно. Та й чи треба? Кіно – це такий тонкий процес… Багато чого залежить вже від слова, написаного з певним настроєм у сценарії. Недарма кажуть: спочатку було слово. Воно починає жити своїм життям, переходить в актора, звук, дію. Йде така синергія! З іншого боку, кіно – це часто тут і зараз. От ти ідеально спланував момент, коли все задумане можна реалізувати, але умови не завжди ідеальні: погода, «косяки» в виробництві, чиясь хвороба чи поганий настрій. Це все впливає. І виходить, що твої класні задумки стопоряться через ряд об’єктивних і не дуже причин. Або ж не потрапляють у фільм, робляться не так, як ти хочеш. Плюс кіно – це праця не однієї людини, а багатьох. В таких складних картинах вкрай важливо, щоб вся група – всі до водія, людини на кейтерінгу, адміністратора, навіть охоронця – були одним цілим, надійним, згуртованим організмом. Адже будь-що, навіть мікрохвилювання, відразу позначається на процесі. Все треба тримати у правильному ключі. Це, мабуть, найважче в цій професії і загалом у кінематографі.

Рубрика: 

Новини партнерів