Як це: бути молодим кандидатом наук, втратити дім, опинитися в чужому місті, не здатися і заснувати дитячий театр.

В Україні – майже 23 мільйони жінок, і у кожної своя доля і кожна гідна окремої оповіді. Про найнезвичніші, найскладніші, найцікавіші – наш новий проект «Жіночі історії». Про жінок, які щось зробили, змінили, ризикнули, не здалися і приклад яких, впевнені, надихне інших теж щось зробити, ризикнути, не здатися.

Наша перша героїня – та сама молода кандидат наук Вікторія Хромова. Переселенка з Алчевська. Україночка, як усі ми. І, як усі ми, щасливо жила у рідному місті, з буденними жіночими турботами: велика родина, як вона жартує, «махрових націоналістів», маленька донечка, квартира, влаштований побут, викладацька робота в Донбаському Державному технічному університеті. Захистила кандидатську з технічного перекладу англійської мови, думала про докторську. Але почалась війна і повністю змінила життя молодої жінки.

Залишатися на окупованій території і, тим паче, миритися з тим, що відбувалося на Луганщині, її українській родині не дозволяли принципи, і сім'я Хромових переїхала до родичів у Житомир. Залишили все. Вірили, що лише на кілька місяців – території будуть звільнені і вони обов’язково повернуться. Сама Вікторія тоді була вагітна вдруге, зрозуміло, хотіла народжувати вдома й гадки не мала, що за якийсь час Житомир все ж стане її новим домом, а сама вона відкриє центр творчого розвитку GINGER зі справжнім дитячим англомовним театром.

 

Спочатку я плакала, постійно плакала… За своїм домом, за містом, за всім

Родичі не просто підтримали нас, вони максимально допомогли зорієнтуватись та буквально не дали з’їхати з глузду на новому місці. Я дуже вдячна за все двоюрідному брату моєї мами та його родині: дружині та моїм брату з сестрою. Я зрозуміла одну важливу річ: родичів не буває близьких або далеких, є просто рідні люди, твоя родина. Ми зараз дуже близькі: брат хрестив мого молодшого сина Степана, а я – хресна мати сестриної доньки.

Спочатку я плакала, постійно плакала…. За своїм домом, за містом, за всім. От вранці всі розходяться на роботу, моя доня Аля йде до школи, а я ридаю. За півтори години до їхнього повернення я казала собі «досить», вмивалася, готувала їсти. І тривало так аж до народження Степана. Він і став тим відволікаючим моментом:)

До неприємностей треба навчитись правильно ставитись. Мені спочатку все не подобалось в Житомирі. Не місто, а ситуація, в якій знаходилася: була розлючена на все і на всіх. У інших була проблема з винайманням житла, бо коли власники квартир чи ріелтори дізнавались, що переселенці, то просто кидали слухавку. А ми зняли прекрасну квартиру. Нас прийняли безумовно, з усім нашим «караван-сараєм»: бабусі-дідусі, я вагітна, наша кішка. Нам трапилася прекрасна власниця квартири, з якою ми й досі спілкуємось. І я попри це все одно була чимось незадоволена. А потім у мене вкрали сумку з паспортом. І все! Я почала розуміти, що треба навчитись радіти тому, що маєш. Сказала собі: «Ну от, тепер у тебе навіть паспорт житомирський». І тоді розслабилась. Ні, я не почала намагатися щось любити. Просто розслабилась і почала бачити Житомир інакше: я почала його приймати. До того моменту – весь час на старті: от сказали б їхати назад, я б зірвалася і поїхала. Тепер вже десять разів подумаю.

Батьки в мене завжди були не радянських поглядів. Вони прості люди: мама має будівельну освіту, з 1990-х працювала в приватних організаціях, папа на хімзаводі, бабуся взагалі з дитбудинку. Але батьки завжди мали прогресивні погляди, ніколи не навішували ярликів. Мого прадіда по маминій лінії розкулачили – у нього була ковбасне виробництво. Роботящі люди зі збитими руками. А коли розкулачували, вони практично помирали з голоду.

На початку дуже дивувало, які люди в Житомирі душевні. От, наприклад, питаєш дорогу, а тобі всі розказують, радять, як краще, мало не за руку готові довести. Якось з тролейбусу вийшли і якийсь чоловік довів до потрібної вулиці, потім каже: «Добре, піду знову на тролейбус, бо то я вийшов, щоб вам дорогу показати». От такі житомиряни, виявляється.

Що б не говорили про соціалізацію, але все одно здається, що нас виділяють в окрему касту. Так, я у своїй країні, я рада, що я тут, але я нікуди не можу піти без того папірця, що я «звідти». Звідки?

Приятелів в Житомирі маю вже багато, але найближче товаришуємо із жінкою, котра також переселенка. Познайомились вже тут, коли влаштовували дітей у школи. Зійшлися на схожих турботах: від адаптації дітей у школі до якихось побутових дрібниць. Їй було трохи простіше: вона сама з Житомира, а в Маріуполі заміж вийшла.

 

випадково побачила оголошення про конкурс на дитячий проект і реалізувала

Ідея дитячого центру освіти і розвитку, в якому в ігровій формі вивчають англійську, прийшла якось випадково. Пам'ятаю, як сиділа зі Степаном на руках, годувала його і читала оголошення про конкурс на кращий дитячий проект. «Опишіть своє бачення…» Що я можу бачити? Я ж «учілка»! Але з донькою Алею сіли, подумали, влаштували мозковий штурм, описали. Звичайний навчальний центр для дітей – неоригінально, а центр в ігровій формі ще й з англомовним театром – інша справа. Саме по собі театральне мистецтво робить людину більш розкутою, дитині дає впевненість в собі. І зараз наші діти абсолютно спокійно виходять на сцену. Відправили заявку і перемогли!

У 2017 році GINGER отримав диплом «Відкриття року». Я вдячна тодішньому директору лялькового театру Сергію Леонідовичу Мисечко. Я просто прийшла, попросила дозволити дитячі театральні виступи. Вже приготувалась почути, скільки це коштуватиме – кілька тисяч в голові намалювала. Якось так чекала, а він просто сказав: «Виступайте». Так мої діти вийшли на велику сцену вперше. 
Зараз вже хочемо поставити «Синього птаха», «Кентервільскього привида». Я замахнулась щн й на «1001 ніч». Навіть почали постановку східних танців. 

Я не бізнесвумен: в GINGER вкладаю абсолютно все, що маю, театр не годує і прибутків великих не приносить. Тільки задоволення. Але це вже щось! Про свою справу я мріяла, але це здавалося таким недосяжним. Коли людина має бізнесовий хист, вона нюхом чує вдалі проекти, розуміє, де можна заробити гроші, а в мене цього немає. Натомість я вмію багато працювати.

 

Я б не змогла сидіти вдома і нічого не робити – це не в моєму характері

Ніколи не кажи ніколи. Я думала, що ніколи не буду працювати в школі, бо це інше. А зараз чим займаюсь?:) І мені моя робота подобається надзвичайно! Одна мама сказала: «У нас покарання для дитини – не пустити до вас на заняття». І це для мене – похвала вищого ґатунку.

Я б не змогла сидіти вдома і нічого не робити – це не в моєму в характері. Ні, іноді звичайно треба розслабитись, коли втомилась, але на три дні максимум. Навіть коли хворію, то два дні лежу, а на третій вже починаю з глузду їхати. Температура, нежить, але встаю й біжу у справах.

Чи сильна я жінка… Мабуть, так. Колись була дуже слухняна, ніжна, така собі дівчинка-дзвіночок. А потім життя навчило й зуби показувати. Якось мені сказали, що я стерво, спочатку хотіла образитись, а потім подумала: «Нічого, нормально»)

Для мене в людях головне відданість і чесність. Відданість – тому що були випадки, а чесність сама по собі. Сама за таким принципом до людей ставлюсь і якось завжди чекаю, що й до мене так ставитимуться.

 

Свою історію Вікторія розповіла Оксані Давиденко з Zhytomyr. Travel та нашому партнеру інформаційно-розважальному порталу UA MODNA
Фото Марта Яроцька

Рубрика: