Історія про зізнання на рекламному борді, діамант свекрухи і питання, яке ніколи не ставлять чоловіку. 
Ірина та Фуміакі Імамура у шлюбі вже не перший рік. Щасливий, звісно. Познайомилися на мовних курсах: Ірина викладала Фуміакі російську, він прибув за контрактом до Києва на керівну посаду однієї автомобільної компанії. Викладала два роки, без жодного натяку на щось більше, ніж теплі дружні стосунки двох дорослих людей. Але так лише здавалося…

 

Думала: він ідеальний, освічений, галантний. Але заміж навряд: все-таки 14 років різниці у віці та інший менталітет

Прекрасний сенсей
«Ну, як тобі твій новий студент-японець? Заміж не хочеш?» – навперейми запитували подружки під час традиційного п'ятничного зльоту у суші-барі. «Він ідеальний: освічений, пунктуальний, галантний, – відповідала я. – Але заміж навряд: все-таки 14 років різниці у віці та інший менталітет». А все саме так врешті-решт і склалося. За час наших мовних уроків я зовсім не відчувала культурного бар'єру, і невдовзі симпатія переросла у щире почуття. Я боялася в цьому зізнатися. І даремно: виявилося, він теж закоханий. Фуміакі мав за контрактом вирушити до Швейцарії на роботу, влаштував прощальну вечерю. Приходжу, а він чекає з величезним букетом: «Тут сто троянд різного кольору, і вони прекрасні, однак не можуть зрівнятися з вашою красою, мій сенсей». Ніхто й ніколи не дарував мені стільки квітів, не говорив таких слів... Я ніби потрапила у казку, і тим важче було розлучатися.

Різдвяна історія
Тисячі смс і мейлів, зустрічі на вихідних – ще два роки минули непомітно. Проводжаючи його в аеропорту, я завжди плакала, і таксист, знаючи нашу пару, втішав: «Навіщо так, він же скоро знову прилетить». Однак після закінчення контракту Фуміакі повернувся до Японії, а мене з собою не покликав… Він говорив, що давно не був на батьківщині, що йому потрібен час, щоб облаштуватися і підготувати батьків до нового повороту в його житті. Це правда: у Японії з таким не поспішають. Але за рік ми бачилися лише раз, і я майже здалася. І все-таки вирішила почекати ще трохи. Якось зимового ранку їхала на роботу і на білборді біля дому побачила дівчину, схожу на мене. Подумала – здалося і проїхала повз. Але тут прийшло смс від Фуміакі: «Ти згодна?». Я повернулася, щоб розгледіти все уважніше. А там було моє фото і текст: «Ірино, ти б хотіла проводити зі мною Різдво щороку? Я люблю тебе всім серцем. Вийдеш за мене? Фуміакі Імамура». Як можна було не погодитися?

Дім, милий дім
Під час довгого перельоту до Токіо в голові роїлися думки: як все складеться, як мене сприймуть? А потім вирішила просто розслабитися і довіритися коханому. У квартирі мене чекав напис WELCOME HOME, і я дійсно відчула себе як удома: там вже були мої улюблені музичні диски, книги і цукерки, мої фото і навіть тапочки – кольору моєї машини. З собою я привезла лише пару суконь, решту вирішили купити тут. Щоправда, виникли проблеми: мій 38 розмір взуття годі було знайти – він надто великий, брюки та спідниці виявилися закороткі. Виручили магазини європейських марок. Спершу я погано спала через різницю у часі, і уві сні постійно спізнювалася на якісь заняття…вдома, в Україні! Все в Японії було дивовижним: яскраве сонце і перевернутий місяць, схожий на тарілочку, люди, що постійно усміхаються і вклоняються… Хіба що суші виявилися схожими на наші. Невдовзі ми з Фуміакі розписалися, відзначивши цю подію у ресторані і стали жити-поживати.

Квіти життя
Батькам Фуміакі я привезла у подарунок вишиванки і карпатські чуні, але вони виявилися завеликі – там всі дуже мініатюрні. Свекруха дуже тепло мене прийняла, навіть розплакалася, що для японців нетипово. А коли я завагітніла донькою Сакурою, передала мені сімейну реліквію – великий діамант, сказавши: «Я так вдячна, що ти здійснила мою мрію про онуків, і хочу, щоб у тебе залишилася пам'ять про мене». Незабаром вона померла… А я стала мамою. Наскільки це почесно в Японії відчула вже у пологовому будинку: можна обрати не лише лікаря та палату, а й музику, аромат, щоб було комфортно. Народивши, японки зазвичай не повертаються на роботу, адже за дружину-домогосподарку чоловікові дають податкову знижку, та й нянь у принципі немає. Все влаштовано так, щоб малюка виховувала мама. До 6 років йому можна все! А потім у школі його вчать дисципліні і терпінню, головній чесноті японця, розвивають почуття прекрасного. Цьому служить і коробочка для обіду (обенто). Це не звичайний бутерброд: рис – у формі панди або зайчика, морква – квітки або зірочки, хліб – мордочки Міккі Мауса. Мистецтву обенто навчають журнали і телепередачі для мам.

 

Сімейний уклад тут традиційний: дружині не годиться питати чоловіка «чому?», це його ображає

Твердиня традицій
Життя дорослих японців строго регламентоване, вони багато працюють: з 7.00 і поки з офісу не піде начальник. На вихідних тати обов'язково «вигулюють» сім'ю, часто замість відпочинку. Якось ми були в кіно, і я так сміялася: чоловіки поголовно спали! Вони навіть стоячи в черзі можуть спати, але на життя не скаржаться – нормально, у всіх так само. Жінки займаються дітьми, господарством, закупами, ходять до косметолога і на шопінг. Майже всі виглядають на 10-15 років молодше свого віку. Гадаю, секрет у натуральній і свіжій їжі, яку їдять потроху і не поспішаючи.
Сімейний уклад тут традиційний: дружині не годиться питати чоловіка «чому?», це його ображає (хоча, формально згодившись, потім вона може і схитрувати). У нашій родині мікс європейських і японських традицій, однак я не поспішаю гнути свою лінію. З чоловіком я й так почуваюся королевою. Ще від самого початку він сказав мені: «Проси, що тобі потрібно, я не відмовлю». І за 7 років не відмовив жодного разу! Якщо якесь його рішення мені не до вподоби, він зазвичай поступається. Про інші говорить: вони сподобаються тобі з часом, довірся мені. І дійсно це так.

Там, де любов
Пізнавши Японію ближче, я пройнялася повагою до людей, які, переживши цунамі або землетрус, не втрачають сили духу. Але стати своєю тут складно: японки мило щебечуть і посміхаються, а щирості немає, що у них в душі – хтозна. Загалом це закрита нація: 50% японців не виїздять за кордон – їх настільки вдовольняє своя країна, що вони не потребують чогось ще. Я розумію, що ніколи не буду такою, як вони: не навчуся кланятися, не засвою мільйон правил і мовних зворотів (з чоловіком досі говорю англійською, з донькою – російською). Однак я чимало у них запозичила: стала стриманішою у емоціях, більш економною і пунктуальною. Полюбила ікебану і чайну церемонію – хобі 99% японців. Навчилася правильно сортувати сміття – тут навіть кришка від пластикової пляшки має викидатися окремо. Стала справжньою естеткою: прикрашаю страви відповідно сезону, з насолодою милуюся цвітом сакури… Коли я поруч з чоловіком і донькою, мені цілком комфортно. Ми уникаємо слова «шлюб»: те, що між нами – союз любові. Як то кажуть, найголовніше – погода в домі. І байдуже, де цей дім – у Києві чи у Токіо…

 

Рубрика: