Правила життя і виживання в будинку, кабінеті чи офісі.
Навіть найсвятіші і найтерплячіші з нас хоча б раз у житті зіштовхувалися з нескінченими ремонтами за стіною, повчаннями тітоньок з першого поверху чи галасливими розмовами колег. Наш автор і відомий сценарист Алла Сніцар пройшла всі випробування сусідством – і мирним, і конфліктним – і ділиться своїми уроками.

«У дворі мого дитинства було багато сонця, і дерева кронами торкалися неба. Під старим кленом ми з друзями ставили смугасту ширму і показували лялькові вистави. Дядько Павло підігравав нам на баяні, тітка Тася пригощала всіх пиріжками. Глядачі голосно аплодували і кричали: "Браво!" Років до одинадцяти я була впевнена, що люди, які живуть у нашому дворі, це наші родичі...

Це відчуття збереглося на все життя. Варто когось пригадати з дитинства, воно тут же з'являється. Теплим молоком розтікається всередині. Чути запах свіжоспечених пиріжків, звуки піаніно з третього поверху (Міша розучує гами – батьки хочуть зробити з нього Моцарта). А ми граємо в козаків-розбійників під улюбленим кленом. Місце називається "Клементина". Хтось давним-давно видряпав це ім'я на лавці під деревом, так і пішло: "Збираємося о п'ятій біля Клементини". Ми страшенно зголоднілі, але бажання перемогти сильніше. Нарешті звучить знайомий голос: "А хто хоче..." (далі варіанти: бутерброди, печиво, цукерки).

Нас, дітей, годують, не поділяючи на своїх і чужих. Хтось з батьків кидає клич, і ми юрбою несемося до під'їзду. Підставляємо долоньки, отримуємо сухий пайок, дружно кричимо "спасибі!" і похапцем назад. За нами доглядає дід Семен – старий моряк у вицвілій сорочці. "А ну не битися там, швартова команда!" – каже він грізно, мружачись на сонце.

Дядько Гєник з другого під'їзду працює в зоопарку молодшим науковим співробітником, тому безкоштовно водить нас на екскурсії. Тітка Віра, касирка в парку, без квитків пускає на каруселі. Якщо хтось розбиває коліно (особисто я робила це регулярно), то допомога приходить негайно. Мої коліна мазали йодом тітка Віра, тітка Белла, дядько Іван і ще з десяток сусідів, чиї імена звучали для мене так само звично, як ім'я рідної бабусі чи сестри. Я навіть не замислювалася над тим, що може бути якось інакше.

Взаємини у дворі здавалися чимось саме собою зрозуміле, немов були закладені разом з фундаментом нашого будинку. Але потім я виросла, вийшла заміж, виїхала з рідного міста, оселилася в незнайомому і зрозуміла, що спілкування з сусідами – ціла наука...

Правила гри
Наше перше спільне з чоловіком житло було в типовій п'ятиповерхівці. Чотири квартири на поверсі. В одній жила бабця з ніжним ім'ям Мілена Миронівна. Напроти неї жила молода пара Вітя і Маша Ліпатови з двома маленькими дітьми. Сусідами зліва були літнє подружжя – біолог Тимофій Ілліч і його активна дружина Галина – "Просто Галина, до чого нам ці церемонії!".
Першого ж дня відбулися оглядини.
– Привіт, сусіди! – сказав Вітя, простягнувши моєму чоловікові пляшку горілки. – Це за знайомство.
Маша тримала в руках миску з вінегретом. Була страшенна спека, пити горілку зовсім не хотілося, але подружжя було непохитне. «Головне що? – питав Вітя і сам же відповідав. – Правильно, налагодити контакт! Спільні посиденьки зближують...» І на підтвердження після кожної випитої чарки урочисто вигукував: «Є контакт!».

З сусідами у нас не було нічого спільного. Ну взагалі нічого. Якби не територіальна близькість, ми б нізащо в світі не стали друзями і навіть приятелями. Але вони, судячи з усього, відчували себе цілком комфортно. Маша із задоволенням розповідала про підступну Мілену Миронівну, яка прикидається «білою та пухнастою», про Галину – невиправну пліткарку і її безхарактерного Тимошку. Гості засиділися, але натякати їм на пізню годину було якось ніяково. Мені здавалося, що це може погано вплинути на майбутні взаємини, думала: «Гаразд. Сьогодні трохи потерпимо, зате потім, коли станемо "своїми", все піде як треба».
– Як добре, коли діти у тещі, – сиди хоч до ранку! – радів Вітя. Він був в ударі. Навіть співав, чим викликав грізний стукіт у стіну.
– О, Галка барабанить! Скандалістка...
На щастя, наступного дня був робочим і "до ранку" не вийшло. Коли ми залишилися самі, чоловік з надією запитав: «Переїжджаємо?».

Наступного вечора в двері подзвонила Галина. За нею стояв Тимофій Ілліч з пляшкою шампанського. Вечір пройшов під девізом: «Нарешті в нас з'явилися нормальні сусіди". Галина барвисто обмовляла Ліпатових, їхніх некерованого сина і крикливу дочку, шкодувала самотню Мілену Миронівну і журилася з приводу тонких стін. «Ви ж інтелігентні люди і не будете галасувати?» – час від часу цікавилася вона.

Згодом на сходах я познайомилася з Міленою Миронівною. Старенька виглянула зі своєї квартири і тихо запитала: «Дитинко, ви часом не в магазин?». Я хотіла сказати, що поспішаю на зустріч, але побачивши її сумний погляд, кивнула. «Як добре, – зраділа Мілена Миронівна. – Тоді купіть мені, будь ласка, ось це...» І простягнула список.

 

моя дружба з сусідами не спростила, а ускладнила життя. я припустилася кількох серйозних помилок

Уже в перший тиждень сусіди зайняли значну частину мого життя. Я доглядала за дітьми Ліпатових, вислуховувала по черзі Машу, Вітю і Галину, бігала за продуктами для Мілени Миронівни і весь час намагалася переконати себе в тому, що так і має бути. Зусиллям волі намагалася викликати в собі дитячі спогади, провести паралель. Однак марно. Необхідність спілкуватися з сусідами мене лише дратувала. Я розуміла, що з кожним днем ​​дедалі більше стаю заручницею цих непотрібних відносин, що мене грубо експлуатують чужі люди, навіть допомогу Мілені Миронівні сприймаю, як тяжку покуту.

Ліпатові часто сварилися, і тонкі стіни відкривали нам з чоловіком безліч подробиць їхнього інтимного життя. Галина два рази в тиждень готувала відбивні. Ритуал починався о шостій ранку і тривав хвилин двадцять. Вона з такою ненавистю била нещасне м'ясо, що прокидалися не тільки ми, а й Ліпатови. Щоб помститися Галині, вони вмикали на всю гучність улюблене «Радіо «Шансон». Зрозуміло, від цього прокидалася Мілена Миронівна і, ображена таким нахабством, стукала своїм ціпком по батареях. А вдень всі вони по черзі скаржилися одне на одного і вимагали негайно визначитися, на чиєму я боці. Так моя дружба з сусідами не спростила, а ускладнила життя. Теоретично наша "душевна близькість" передбачала розуміння і можливість домовитися, але на ділі все було навпаки. Коли я вперше відмовилася посидіти з дітьми, яких Ліпатови без попередження знову привели до нас додому, Маша страшно образилася і перестала зі мною вітатися. А після мого ввічливого ​​прохання не стукати о шостій ранку Галина гнівно заявила, що вона в своєму будинку робитиме, що хоче і коли захоче, а ті, хто тут без року тиждень, можуть котитися на всі чотири сторони. На щастя, квартира, в якій ми жили, була орендованою, і чоловік почав підшукувати новий варіант.

Зараз я розумію, що сама була винна в тому, що відносини не склалися. Я припустилася оразу кількох серйозних помилок. Психологи з цього приводу радять, по-перше: з самого початку спілкування з сусідами встановити комфортну для себе дистанцію, визначити межі дозволеного, що можна, а чого не можна робити по відношенню до вас. Щоб уникнути неприємного панібратства, важливо розуміти самому і дати зрозуміти іншим, що статус сусіда відрізняється від статусу друга або родича. По-друге, нічого не зображати, не намагатися з усіх сил сподобатися, ховаючи в собі природні реакції на неприємні моменти.

Найпоширеніша помилка думати: "Поки потерплю, а вже коли познайомимося ближче, поводитимуся інакше". Нічого подібного. Люди, які бачать вас вперше, дуже швидко звикають до дозволеної вами ж манери спілкування. Тому правила гри повинні бути заявлені з першої хвилини. Але, на жаль, тоді я всього цього не знала. Вирішила, що нам просто не пощастило з сусідами. А через місяць ми з чоловіком переїхали в другу, теж орендовану квартиру.

На війні як на війні
«О, моя улюблена п'ятиповерхівка! О, найдобріша Мілена Миронівна, Галя, Маша, Вітя, де ви?!» – думала я вже на другий день, глухнучи від децибелів Rammstein за стіною. Здавалося, що німці приїхали дати концерт мені особисто, варто лише простягнути руку – і ось вони, в повному складі. Любитель важкого "металу" жив справа. Це був невеличкий на зріст зарослий юнак з похмурим обличчям. Його батьки, за словами сусіда зліва, жили десь в Африці, «де їм, приматам, і місце». Сусіда звали Іраклій Лаврентійович, і він вважав себе магом-екстрасенсом. На ділі був звичайним шизофреніком. При кожному зручному випадку показував мені свій магічний кристал і обіцяв звести зі світу сусіда зверху, бо той постійно заливає його спальню. Технічно це було неможливо, але я не сперечалася. Сусід знизу страждав хронічним алкоголізмом і мінімум раз на тиждень голосно погрожував дружині спалити весь будинок вщент. У цей момент вщухали всі звуки і наставала гробова тиша: сусіди починали прикидати, що першим виносити з палаючого житла. У квартирі навпроти гавкала такса. Вона була дуже чутливою і реагувала на кожен звук. Добродушний на вигляд дядько Семен з третього поверху любив караоке. Наявність слуху і голосу вважав зайвими. Особливо поважав "Володимирський централ", слова якого я пам'ятаю досі. Але найбільшим прокляттям був сусід зверху. Він не переставав робити в своїй квартирі ремонт. Ні-ко-ли! Вдень і вночі над нашими бідними головами гуркотіла дрель і стукотіли молотки. Завершувала сусідську картину мати-одиначка з трьома гіперактивними дітьми. Двоє з ранку до вечора бігали по квартирі, страшно тупотіли і кричали: "Не наздоженеш, не наздоженеш!" Третій просто кричав – немовля. Перекриваючи дитячий вереск, жінка тремтячим голосом вимагала тиші. Вона хотіла хоч трохи поспати. Наївна. Хіба можна заснути під дрель, "Володимирський централ", собачий гавкіт і обіцянку спалити будинок.

 

84% опитаних не спілкуються з сусідами

Навчена минулим досвідом, я вирішила більше не розводити політесів, а відразу навести порядок. Почала з ремонтника-любителя. Коли він довів мене своїм гуркотом до сказу, кинулася в бій. Після декількох настирливих дзвінків в двері на порозі з'явився вкрай неприємний вузьколобий тип з червоним обличчям. В руках він тримав якусь залізну штуковину, схожу на бензопилу, чим скидався на тарантінівського маньяка.
– Ну? Чого треба? – недобре запитав він.
– Це неподобство! – голосно зойкнула я, хоча планувала для початку привітатися. – Ви порушуєте всі правила співіснування! Ми будемо на вас скаржитися!
Судячи з усього, червонопикий знав мій текст заздалегідь, тому швидко занудьгував і зачинив двері. Просто перед моїм носом.

Потім були бурхливі розбірки з власниками такси, які обізвали мене бездушним стервом, з матусею крикливих дітей, яка пообіцяла прийти і подивитися, як я вправлятимуся з трьома синами. Дружина хронічного алкоголіка звинуватила мене в тому, що я не знаю горя і звикла жити на всьому готовому, "рамштайн" поділився кількома новими словами з ненормативної лексики і лише фанат "Володимирського централу" радо відчинив переді мною двері. «Заходь, сусідка, – сказав він. – У мене два мікрофони!»

Щовечора я скаржилася чоловікові, а він злився. Бо щоразу вмовляв мене не зв'язуватися з сусідами. Ми сварилися. Наші відносини погіршувалися. В обличчях сусідів читалася неприкрита ворожість. Зі мною майже ніхто не вітався, крім мага-шизофреніка, який одного разу відвів мене в темний куток і по секрету повідомив, що наклав на весь будинок страшне прокляття. "Чекайте, скоро почнеться", – таємниче пообіцяв він.

Останньою краплею стала одна незначна, але дуже показова подія. Я виносила сміття і ненароком захлопнула двері. Без ключів і телефону. Чоловік у цей час був на роботі, і нічого не залишалося, як звернутися за допомогою до сусідів. Я обійшла одинадцять квартир, але двері мені так ніхто і не відкрив, хоча я чула кроки в коридорах. Напевно, побачивши у вічко "цю стерву з п'ятого поверху", сусіди вирішили не зв'язуватися. Собі дорожче... Сказати, що мені було неприємно, не сказати нічого. Я вийшла на вулицю в халаті і кімнатних капцях (добре, що було літо), сіла на лавку і заплакала від образи і безсилля. Майже відразу до мене підійшла бабуся. Вона проявила співчуття і дозволила подзвонити на мобільний чоловіка зі свого домашнього телефону. Старенька жила на першому поверсі, до якого, мабуть, не дійшли чутки про "скандальну" сусідку.

Негативний результат – безцінний досвід. З тих пір я засвоїла одне важливе правило: агресією і скандалом ніколи не досягти бажаного. Який посил – така й віддача. А ще я зрозуміла, що сусіди – не довічний вирок, який ти отримуєш проти власної волі раз і назавжди...

Сусідів обирають
Саме з такою установкою ми з чоловіком вирішили підійти до придбання власної квартири. Напередодні мені на очі потрапила цікава стаття. Британські вчені провели дослідження і дійшли до висновку, що задоволені життям сусіди на 34% збільшують наші шанси стати щасливими. І навпаки, вічно роздратовані, злі і скандальні мешканці заражають своїм настроєм всіх в будинку, незалежно від того, спілкуєтеся ви з ними чи ні. Негатив передається на енергетичному рівні. Вірю беззастережно. Ніколи ми ще не були так близькі до розлучення, як в тому поганому будинку.

Тому шукаючи наше перше власне житло, оцінювали не тільки планування, ремонт або якість сантехніки, а й дивилися на сусідів. Взагалі, психологи стверджують, що до квартирного питання варто підходити з душею – до логіки та аналізу підключити інтуїцію. Прислухатися до себе, зануритися в навколишню атмосферу і зробити вибір, орієнтуючись на ступінь внутрішнього комфорту. Нам сподобалася лише сьома за рахунком квартира. Ми відчули її. Зараз я розумію, що не останню роль в цьому зіграла наша сусідка Тетяна Андріївна. Вона не зробила нічого надприродного, просто посміхнулася і сказала: "Вам тут сподобається".

Втім, навіть вибираючи сусідів, ти не застрахований від сюрпризів. Наш будинок час від часу переживає чиїсь ремонти, хтось наполегливо готує відбивні вранці, сигаретний дим з нижніх поверхів запливає в наші вікна, тупають і кричать діти, а вночі за стіною молодята енергійно освоюють камасутру. Просто ми навчилися ставитися до всього цього з гумором. Не буває ідеального житла, як не буває ідеальних людей. Зате я знаю, у кого можу попросити солі, з ким перекинутися парою добрих слів, кому із задоволенням допомогти донести важку сумку.

У нашого під'їзду завжди сидять дві жваві бабусі і геройський дід. Він майже не бачить, ходить з паличкою, але регулярно "ганяє" мого чоловіка за пивом в найближчий магазин. Ми веселимося з цього приводу і про себе бажаємо старому здоров'я.

 

Нейтралітет – золота середина. Ви не берете участі в розбірках, не приймаєте чиюсь сторону, не витрачаєте час на порожні з'ясування

Але все одно я часто згадую двір мого дитинства і сумую за ним. Сумую за теплими, майже родинними стосунками, вечірніми посиденьками, веселими святами у дворі...
– Часи були інші, – каже моя мама. – Раніше всі жили приблизно однаково, було більше проблем, які згуртовували людей...
Я не погоджувалася з нею, а рік тому мамині слова отримали підтвердження. Навпроти нашого будинку є великий піщаний нічим не зайнятий майданчик. Якась приватна компанія вирішила побудувати на цьому місці ще один будинок. Новина швидко розлетілася серед мешканців, і всі ми, як один, зібралися у дворі. Спільними зусиллями купили саджанці і засадили ними порожнє місце. Тут я вперше побачила майже всіх сусідів в обличчя. Виявилося, вони цілком милі люди. Ми сміялися, жартували і навіть співали. Потім небезпека минула – рішення про будівництво анулювали, і всі знову сховалися в свої нірки. А дерева на піску засохли. Всі, крім одного. Навесні мій чоловік розгледів на ньому пупляшки і став поливати. Дуже скоро з'явилося перше листя.

– Треба б якось назвати його, – сказав він одного разу.
– А що за вид?
– Клен.
– Тоді назви Клементиною, – запропонувала я і розповіла історію свого двору.
Дерево ще зовсім маленьке і беззахисне. Але хто знає, може, колись воно виросте великим-превеликим, і люди поставлять під ним стіл із лавками. Під Клементиною вечорами будуть цілуватися парочки, дорослі пити чай, а діти показувати лялькові вистави та грати в козаків-розбійників. Хтозна…

Правильна реакція на конфлікт
Умовно взаємини з сусідами можна розділити на три типи: дружні, нейтральні і конфліктні.
Дружні викликають приємні емоції, але й вимагають значних моральних витрат. Важко відмовити другу, який просить в борг або залишає вам на піклування свою домашню тварину. Але все ж це особистий вибір кожного.
Нейтралітет – золота середина. Ви не берете участі в розбірках, не приймаєте чиюсь сторону, не витрачаєте час на порожні з'ясування, хто правий, хто винен. Щоб встановити таку позицію, потрібно спочатку не піддаватися на провокації, не вступати в суперечки і не висувати звинувачень. Вислухавши інформацію, просто прийняти її до відома.
І нарешті, останній тип стосунків – стан війни. Якщо ви все-таки конфліктуєте, то постарайтеся якомога швидше з конфлікту вийти. Не опускайтеся до агресії зі свого боку і не приймайте близько до серця несправедливі звинувачення на свою адресу. Спробуйте піднятися над проблемою і подивитися на неї поглядом стороннього спостерігача. Більшість сусідських сварок нагадує мишачу метушню. Поставтеся до неї з іронією, будьте великодушні, подумки вибачте кривдників, і ви помітите, як конфлікт зійде нанівець. Зруйнуйте стереотип: замість звичної сварки запропонуйте конструктивний діалог, там, де раніше могли б закипіти, проявіть співчуття і розуміння. Такий розрив шаблону виб'є агресора зі звичної колії. Навіть вороже налаштована людина, не відчуваючи опору, втрачає негативний запал. У будь-якій ситуації будьте на висоті, звертайтеся до сусідів виключно на "ви" і ніколи не переходьте на особистості.

Разом ми сила
Атмосферу в багатоквартирному будинку можуть створити навіть дві-три людини. Саме ця ініціативна група здатна як налагодити взаємини між мешканцями, так і безнадійно їх зіпсувати. Зібрати підписи на захист або проти когось, організувати спільний захід, подати колективну заяву в міліцію, упорядкувати двір – для всього цього потрібен ініціатор. Люди з легкістю відгукуються на спільну справу, якщо їх не змушують нею керувати і відповідати за її результат. Якщо маєте лідерські амбіції, спробуйте направити їх на поліпшення життя власного будинку. Об'єднавшись, значно простіше протистояти неприємностям і окремо взятим порушникам порядку. Пам'ятайте: разом ми – сила!
У суперечках з сусідами розумно прагнути до компромісу. Починайте розмову зі слів: "Я дуже добре розумію вашу ситуацію, але зрозумійте і ви мене ..." – далі викладайте свої аргументи. Або: "Давайте разом подумаємо над рішенням, яке влаштовувало б нас обох".

До речі, всі ці ситуації і рекомендації підходять до будь-якого сусідства: з колегами у спільному кабінеті, з компаніями у великому офісі, у довгій дорозі з попутниками.

Фото з кінофільму «Дюплекс»