Відома в Україні знавець етикету про пацанок, панянок і не тільки.
Зрештою, Тетяна Терсенова-Заводовська знається не лише на етикеті, просто більшості глядачів вона відома за численими інтерв"ю з цієї теми і за телепроектом "Від пацанки до панянки". Ця елегантна франківчанка – ще й жінка-підприємець, лікар, засновниця та директор модельного агентства «Ювента», лауреат премії «Жінка третього тисячоліття». Про все це з пані Тетяною розмовляла автор «україночок» Наталя Храбатин.

 

життя – як циферблат на годиннику: сьогодні ти внизу на 18.00, завтра – зверху на 12, а післязавтра знову можеш внизу опинитися

Пані Тетяно, ви жінка, безумовно, успішна. То що, на вашу думку, є найважливішим для успіху?
Я завжди заздрила тим людям, які своє хобі змогли перетворити у професію. Це – найщасливіші люди. Вони все життя отримують задоволення від того, що роблять. Буває, що часто люди обирають професію за порадою батьків, або вважають майбутню професію вигідною чи престижною. А з часом повертаються до самих себе, до свого єства. Тому для мене дуже важливо, щоб людина змогла знайти себе у своєму хобі, перетворити хобі у свою професію. Це – щастя! А ще, якщо не отримувати задоволення від того, що робиш, то ніколи не станеш щасливою людиною. Я з радістю лечу на свою роботу. Коли у дітей канікули, то я собі місця не знаходжу. Діставати задоволення від того, що робиш і перетворити своє хобі у професію – це і є мої основні принципи в житті.

Колись мріяла бути і співачкою, і актрисою, проте, відпрацювавши лікарем, я повернулася до того, про що мріяла в дитинстві. Професія лікаря – це було побажання моїх батьків. Коли я закінчила школу, то подала документи на моделювання та конструювання верхнього одягу, адже моя мама за фахом модельєр і працювала головним інженером-конструктором на швейній фабриці. Але батько, а він у нас був головою сім’ї, наполіг, щоб я вступила до медінституту.

Зміна фаху була дуже важкою. Як лікар, я дуже любила свою роботу. Втім, вже з п'яти років я «моделила», брала участь у показах моделей. На фабриці, де працювала мама, проходили закриті покази, на які приїжджали спеціалісти з цілого Союзу і привозили свої колекції одягу.

У тяжкі 1990-ті лікарям, як й іншим бюджетникам, перестали виплачувати зарплату, треба було зайнятися чимось, що приносило б гроші. Я брала участь у вікторинах – і вигравала призи. Одного разу мене попросили написати сценарій свята – мені вдалося. Так виникла ідея створення школи краси, яка отримала назву «Ювента». Згодом на базі школи була створена модельна агенція. Спочатку я суміщала лікарську роботу з модельною, пізніше стала займатися тільки агенцією. Сама розробляла програму, відвідувала всі можливі семінари, покази, читала фахову літературу, вивчала досвід інших агенцій – вчуся дотепер. Якщо хочеш бути «на хвилі», треба вчитися, вчитися і вчитися!

А з якими випробуваннями в роботі довелося зіштовхнутися?
Бували прикрі моменти. Наприклад, коли береш на навчання дівчину, нею займаєшся, вкладаєш душу, возиш її на конкурси – вона стає «зіркою», а потім йде містом і навіть не вважає за потрібне привітатися. Спочатку серце боліло! Я ніяк не могла з цим змиритися. А тепер – стала товстошкірою.

Слава – це випробування, не всі його витримують. Наше життя – це як циферблат на годиннику: сьогодні ти внизу на 18.00, завтра – зверху на 12, а післязавтра знову можеш внизу опинитися. А скільки такого було, що дівчата, гарні моделі, яких вивчиш, починають бігати по інших агенціях, а проходить рік-два – повертаються. Я їм нагадую слова Льва Толстого: «Давати шанс людині, яка вас зрадила, все одно що давати другу кулю тому, хто перший раз у вас не поцілив». Раніше я їх приймала, давала другий шанс, все ж таки це мої вихованці… Тепер – ні, як то кажуть, одна паршива вівця все стадо псує… Тим більше, у нас багато гарних дівчат. В агенції дівчатка вчаться з чотирьох років. Програма – це й етикет, і модельне дефіле, і основи хореографії, і робота у фото класі. Діткам цікаво, батьки задоволені. У нас є діти, які по 6-7 років займаються у «Ювенті».

 

Якщо людина не усвідомлює, що знаходиться на дні, якщо вона немає мотивації, ніхто нічим їй не допоможе

Як директор школи панянок, відкрийте таємницю: чи можливо з пацанки справді зробити панянку? Чи дівчата справді змінюються?
Мета проекту – не змінити, а довести, показати учасницям, що є зовсім інше життя. І якщо пацанки докладуть зусиль, то зможуть вилізти з болота, в якому знаходилися. А змінити своє життя можуть лише вони самі. Якщо людина не усвідомлює, що знаходиться на дні, якщо вона немає мотивації, ніхто нічим їй не допоможе. Хто не витримує – йде з проекту. Але навіть ті, що вилетіли, дуже змінили своє життя. Я спілкуюся з дівчатами з першого і другого сезонів, вони часто телефонують, питають поради. На першому проекті було дві улюблені учасниці – Настя «Борцуха» і «Мівіна». Настя зараз відкрила фірму, я розміщаю у неї замовлення. Вона займається екопакетами. Аліночка з другого проекту працює з чоловіком за кордоном.

Зараз дедалі частіше вживається слово «леді». Що ви вкладаєте у це поняття?
Це поняття зараз деформоване. Дивний портрет вимальовується: одяг, закритий до самої шиї, не можна ні їсти, ні пити, ні палити, ні розмовляти – «синя панчоха», а не леді. По-перше, леді треба народитись, леді – це походження. А вихована людина – це зовсім інше, це коли дівчина правильно поводиться, вміє підтримати розмову, гармонійна у своїй зовнішності, в одязі, поведінці. Таку поведінку ще можна назвати «життям в елегантному стилі». Якщо згадати історію видатних жінок, на яких прагнемо рівнятися, то хтось із них любив червоне вино, хтось надавав перевагу дорогому коньяку, хтось пив виключно шампанське – і зранку! Вони не відмовляли собі у цигарці в красивому мундштуку. Але все повинно бути в міру, красиво та елегантно.

А вас виховували як панянку?
У нас з братом було дуже жорстке виховання. Тато в мене – грек, він виріс на Кавказі, був розумною людиною, енциклопедистом, мав надзвичайне почуття гумору. В сім’ї ж був дуже строгим. Вважав, що дітей потрібно любити розумом, а не серцем. Ми з братом не гуляли вулицями, не бігали дворами, батько не дозволяв нам безцільно проводити час. Слово «хочу» було заборонено в домі. В неділю ми отримували по 10 копійок на кіно і 10 копійок на ескімо. Коли мені були потрібні додаткові кишенькові гроші, я починала співати турецьких пісень, батько розчулювався і виділяв кошти.

В дитинстві я страшенно заздрила іншим дітям, які мали більше волі. Але подорослішавши, зрозуміла, якими мудрими були мої батьки. Я бачу, ким зараз стали ті, хто багато гуляв… Я вважаю, що в дитинстві нічого не втратила. Я мала право у вихідний день на годинку-дві вийти у двір погуляти з молодшим братом, але за умови, що вивчу і поясню, що означають декілька слів із енциклопедичного словника. Моїми настільними книгами були «Симфонія розуму» та «В світі розумних думок». Щоб дозволили погуляти, ми мали вибрати і вивчити з цих книг кілька висловів видатних людей. А ще потрібно було знати про тих, хто є авторами крилатих фраз. Улюбленим поетом батька був Шота Руставелі. Дотепер пам’ятаю: «Хто не шукає дружби з ближнім, той сам собі заклятий ворог»!

Я дякую долі за кожен день, що прожила біля своїх батьків, шкода, що вони швидко пішли з життя… За характером я вдалася у батька. Але з часом стаю все більше схожою до мами. Вона прожила дуже складне життя, батьки репресовані і розстріляні, дитячий будинок…

У нас не було прийнято, щоб батьки «сюсюкали» до дітей. Нам приділяли увагу, ми ходили в парк, в кіно, бували на природі – все, що дитина повинна мати, ми отримували. Телевізор ми дивилися тоді, коли тато дозволяв. Батько з телепрограми вибирав ті передачі, які, на його думку, могли дивитися діти. Зате ми дуже багато читали, займалися у різних секціях – гімнастика, легка атлетика, навіть велоспорт. В сімейному колі ми грали у шахмати, шашки, організовували турніри, літературні вечори, ставили спектаклі. Ми поважали своїх батьків і хотіли бути на них подібними. Минули роки, але й зараз я складаю сценарії до сімейних свят, днів народжень, і вже мої діти і внуки переймають сімейні традиції.

 

Працювати ніколи не соромно. Соромно красти, стогнати, що грошей немає

Повернемося до сучасності. Зараз середньостатистична українська жінка заклопотана побутом, заробітком, хіба їй до етикету?
Я з таким твердженням не згідна. Згадую, коли в час перебудови ще молодими померли мої батьки, я розлучилася з першим чоловіком і залишилася сама з тринадцятирічним сином. Я не могла собі дозволити опустити руки. Не так мене виховували. Я займалася всім: вишивала бісером та гладдю вечірні сукні, сорочки, вишитими елементами ремонтувала одяг, писала курсові та дипломні роботи для заочників, інколи спочатку вивчала предмет, а потім вже писала роботу… А що було робити? Зарплата лікаря на той час становила 3$. Пізніше, коли я вдруге вийшла заміж, і чоловік відкрив магазин канцтоварів, я не соромилася після основної роботи ставати на 2-3 години за прилавок.

Працювати ніколи не соромно. Соромно красти, стогнати, що грошей немає! Говорять, що гроші не пахнуть. Ні, вони пахнуть хорошим одягом, смачною їжею і свободою. Але гроші потрібно заробляти. Коли я розпочала свою справу, то після основної роботи лікарем, після допомоги в магазині, бігла проводити заняття у модельній школі. Коли поверталася додому, то знала, що присісти відпочити не можна – інакше важко буде встати, а потрібно виконати ще й домашню роботу, готувати, прати, прибирати. Спала по чотири години. А зранку – все спочатку. Людина сама собі задає темп життя. Кожен може заробляти гроші, треба тільки організуватися, знайти те, до чого душа лежить. Багато жінок зараз займається тим, чому ніколи не вчилися – хтось варить мило, хтось створює чудові прикраси з бісеру.

Відсутність грошей не означає, що людина має бути брудною, неохайною чи недоглянутою. Колись, працюючи на «швидкій допомозі», приїхала на виклик до самотньої бабусі, їй було 83 роки. Я була вражена порядком та чистотою в її оселі. Коли зайшла в квартиру, перше, що захотілося зробити, це зняти взуття. Підлога, мабуть, давно не мальована, але чисто вимита, на підставочці під квіти – білосніжна накрохмалена серветка, чистесенька постільна білизна, випрасувані фіранки, в хаті – ні порошинки. І такий ідеальний порядок бабуся підтримувала сама, у неї була внутрішня потреба жити у чистоті. Це була справжня пані!

Жінка завжди буде виглядати гарно, якщо вона охайна. Навіть старенька кофтинка, якщо вона гарно випрасувана, чиста, позитивно сприйматиметься оточуючими. Зрештою, в секонд-хенді можна гарно одягнутися за невеликі гроші. Навіть сиве, нефарбоване волосся можна гарно вкласти. Легше всього свою інертність та бездіяльність охрестити модним словом «депресія».

 

Якщо жінка доглянута, а ще й розумна, знає елементарні правила поведінки, правила етикету – вона більш ніж красива

То якою має бути сучасна українська панянка?
Це, передусім, гармонійна особистість. Її розум, інтелект знаходиться в гармонії з її зовнішністю. І не треба бути красунею. Хіба Коко Шанель була красунею? Чи Айседора Дункан? Але вони мали шалений успіх у чоловіків! Цьому причиною – їхня харизма, індивідуальність. Якщо жінка охайна, доглянута, а ще й розумна, вміє підтримати світську розмову, знає елементарні правила поведінки, правила етикету – вона більше ніж красива.
Етикетом треба займатися раніше, ніж він займеться вами. Інакше можна потрапити в незручне становище, зробити щось не так, а навіть дрібні промахи можуть зіпсувати загальне враження про людину. І, звичайно, недопустимо, щоб жінка використовувала нецензурну лексику. Не красить людину також надмірна амбітність, не підкріплена інтелектом.

І, найважливіше, – у чому секрет щастя справжньої пані Тетяни Терсенової-Заводовської?
Улюблена робота, чудова родина, син, внучки – це мій успіх. А для щастя іноді цілком достатньо дому.

Фото Тетяни Терсенової-Заводовської

Рубрика: