Галичанка, яка стала першою в світі жінкою-кінооператоркою, «тревелблогеркою» і сама об’їхала півсвіту.
І все це задовго до «звитяг» Ленні Ріфеншталь – ще у 1920-ті роки, коли наші панянки не наважувалися покидати місто, не те що країну. Софія наважилася на значно більше: побачити спершу Париж, потім – увесь світ. Шкода, що про неї досі мало хто знав і не дізнався би без двох ентузіастів: молодих львів"ян редакторів Вероніки Гоменюк і Андрія Беницького. Вони, випадково натрапивши на романи Софії Яблонської, настільки захопилися ними, що вирішили їх надрукувати. З'ясовуючи авторські права, віднайшли її онуку – аж в Парижі, а з нею і неймовірний архів світлин, рукописів, речей – ціле життя емансипованої галичанки.

Ця емансипована львів"янка була акторкою, моделлю, цивільною дружиною художника Крістіана Кальяр і сама вирушила в Індокитай

Виявилося, що Софія Яблонська народилася в 1907 році в селі Германів на Львівщині у сім'ї священника. Попри походження, це не завадило їй навчатися на різних курсах: державних семінарійних, машинопису, комерційної діяльності і навіть драматичних. Акторство і кінематограф, який лишень з"явився, стали її найбільшою мрією. Певний час Софія керувала кінотеатром в Тернополі, уявіть! Але що Тернопіль, коли все мистецтво зосереджене в Європі: в 1927 році двадцятилітня Софія їде в Париж вивчати кінематографічну справу. Тоді ж знайомиться з письменником та мандрівником Степаном Левинським, а на початку 1928 р. – з Володимиром Винниченком. Останній, до слова, мав на неї неабиякі чоловічі види, але кмітлива галичанка зуміла елегантно уникнути зазіхань «головного ловеласа української літератури».

У столиці Франції Софія підпрацьовує манекенницею та моделлю для художників, а також пробує зніматися в кіно. Більше того, емансипована панянка не соромиться жити у цивільному шлюбі з художником Крістіаном Кальяром і без сумніву і страху сама вирушає у Мароко – надихнувшись розповідями Крістіана про Африку. Свої враження вона описує в романі «Чар Марока» – тому самому, що віднайшли Вероніка Гоменюк і Андрій Беницький. До речі, роман вийшов друком у Львові в 1932 р. та отримав чудові відгуки критиків. Рецензію на нього написав навіть Михайло Рудницький: «…книжка «Чар Марока»: барвистий стиль, жива обсервація, життєрадісна усмішка. Головно стиль; він, і тільки він є виявом таланту. Все інше: чужі слова, граматичні помилки, правопис, можна завсіди перед друком виправити, поперекреслювати, повирізувати. Ока, яким автор глядить на невідомий нам світ, вставити в текст не можна».

Перша мандрівка так надихнула Софію, що вона вирішує здійснити другу – навколосвітню. Щоб якимось чином утримувати себе під час поїздки, укладає контракт на зйомку документальних фільмів-актуальників про життя місцевого населення Індокитаю з товариством «Фільмтак» (згодом також працює з «Індокитайфільмом»). Сама Софія згадує: ніхто з «фільмового товариства» не вірив, що їй вдасться зняти бодай щось, адже часто місцеве населення з великою осторогою ставилося до «білих людей» (наприклад, в Китаї її кілька разів закидували камінням), а тим паче до камери, яка, на думку тубільців, забирає в людини душу. Але не була б Софія галичанкою, якби не знайшла вихід: інколи застосовуючи хитрощі та неабияку кмітливість, Яблонська таки умудрялася фотографувати тубільців і надсилала такі кадри, які до неї не робив ніхто.  

Так, потягом трьох років (1932-1934) Софія відвідує Єгипет, Джібуті, Цейлон, Французький Індокитай, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайські острови, Яву, Балі, Таїті, Австралію, Нову Зеландію та США. Свої враження з поїздки Яблонська надсилає в Галичину, де публікується у багатьох періодичних виданнях, головно жіночих, у яких до того ж веде рубрики, присвячені жіночому здоров’ю та догляду за собою. У 1935 р., після довгої мандрівки, востаннє відвідує Галичину, де її – першу українку, що самотужки здійснила навколосвітню подорож – надзвичайно тепло зустрічають читачі: тут і там організовують зустрічі, відчити тощо. Згодом виходять друком ще два романи: «З країни рижу та опію» (1936) та «Далекі обрії» (1939), де, власне, й описана та проілюстрована екзотичними авторськими фотографіями «велика мандрівка».

ЖИТТЯ СОФІЇ «ТЯГНЕ» НА ЦІЛИЙ МЕЛОДРАМАТИЧНО-ПРИГОДНИЦЬКИЙ СЕРІАЛ

Незабаром Софія знайомиться з майбутнім чоловіком – дипломатом французом Жаном Уденом і на довгих 15 років їде з ним в Азію. Аж у 1950 р. пара повертається до Франції і оселяється на острівці Нуармутьє. Софія більшою мірою займається вихованням синів, облаштуванням дому, будівництвом кількох вілл, які згодом здає в оренду (ще одна нетипова для жінки тих часів справа, де наша галичанка, впевнені, теж була першою). Паралельно пише зовсім відмінний від подорожніх нарисів, надзвичайно чуттєвий психологічний роман-спогад «Книга про батька». Софія не побачила його надрукованим – у 1971 році вона нагло загинула в автокатастрофі, везучи рукопис роману до видавця. Роман побачив світ аж у 1977 р.

Відрадно, що тепер і цей твір, й інші, і унікальні світлини Яблонської, зроблені у подорожах, маємо можливість побачити й ми, сучасники. Видавництво «Родовід», надихнувшись дослідженням Андрія Беницького та Вероніки Гоменюк, у партнерстві з харківською дизайн-студією «Графпром» за сприяння Українского культурного фонду започаткували цілий проект «Теура. Софія Яблонська» – теура, між іншим, у тубільців означає «червона птаха», так вони нарекли Софію, визнаючи її «своєю».

В рамках проекту всі рукописи і світлини зібрали в три арт-буки подорожніх романів (або тревелогів) і видали окремий фотоальбом, передмову до якого написала сама Оксана Забужко. Проект вже презентували в Києві, запросили й онуку Софії – парижанку Наталі Уден, якій у спадок дістались не лише українські риси, а й весь архів бабусі-галичанки: світлини, рукописи, листівки, навіть одяг періоду Індокитаю. Все це можна побачити на виставках: до 21 листопада в Києві, з 22 листопада – у Львові в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи. Також планується створення документального, а згодом й ігрового фільмів про Яблонську. Хоча одного фільму, на нашу думку, замало: от прочитайте лише уривки з передмови Оксани Забужко – життя цієї галицької емансіпе «тягне» на цілий мелодраматично-пригодницький серіал: «Як у «жінки з кіноапаратом» (нотабене, в усіх мовах досі за умовчанням прийнято, що Вертовська «людина з кіноапаратом» – чоловік!), у неї просто не було ще попередниць (Лені Ріфеншталь ще навіть своїх ґренландських айсберґів натоді не встигла зняти…), а як у «білої спеціалістки в колоніях» – не було антиколоніальних рольових моделей (а колоніальні її не влаштовували!). Відтак єдиним, на старті, «культурним ресурсом», яким вона диспонувала і з якого мала витворити власну художню мову, придатну для відтворення чужих світів, лишалась для Яблонської – таки вона сама: її тревелоги, це не National Geographic і не Lonely Planet – це її, і тільки її персональні Африка, Азія, Австралія й Нова Зеландія, свого роду авторське «поетичне кіно» нон-стоп, де всі рецептори «ліричної героїні» наставлені на те, що вабить і зачіпає її особисто».

На світлині зліва направо: письменниця Оксана Забужко, онука Софії Яблонської Наталі Уден, перекладач, Вероніка Гоменюк, Федір Возіанов (один з кураторів виставки "Теура: Софія Яблонська"), Лідія Лихач (головна редакторка видавництва "Родовід" і керівник проекту "Теура: Софія Яблонська")

Рубрика: