Вчимося приймати особливості одне одного і не дратуватися через несхожих на нас людей. 
Власне, вчимося цьому постійно – хтось усе свідоме життя, а комусь достатньо одного випадку. Як нашому автору, відомому сценаристу Аллі Сніцар. Після нього й з'явився її авторська теорія про равликів і бабок…

«Нещодавно я мала отримати важливий папірець в одній установі. Він був вже готовий, надрукований, підписаний, проштампований і вкладений у велику папку. Того дня я дуже поспішала, дуже. Потрібно було потрапити у кілька місць одночасно, а потім ще на поїзд, який, як відомо, не звик чекати окремо взятих пасажирів. Отже, вбігаю я в цю установу і благаю офіційну особу поквапитися.

Особа – цілком приємна панночка. Вона дивиться на мене спокійно і просить назвати прізвище. Я кажу: "Сніцар", вона: "Синиця?", Я: "Сніцар", вона: "Спиця?", Я: "Сніцар!", Вона (здивовано): "Снікерс?", Я: "С-н-і-ц-а-р! Семен! Микола! Іван! Цар! Андрій! Роман! "Вона:" Який цар Андрій? Що ви мені голову морочите? Сніцар, чи що?" Потім неквапливо встає з-за столу, йде до стелажів і там починає шукати потрібне буквосполучення: повільно вести пальчиком по корінцях поставлених у довгий рядок папок. На півдороги її відволікає дзвінок мобільного. Пальчик зупиняється. «Алло», – відповідає вона протяжно, слухає майже хвилину, а потім строго вимовляє: «Вибач, мені зараз ніколи, я перетелефоную. Так, перетелефоную. Так, сама. Пізніше. Добре. Добре. Добре. Домовилися. Бувай. Так, сама. Добре. Домовилися...»

Я хотіла її стукнути. Навіть пригледіла відповідний предмет – важке прес-пап'є на столі. Але потім передумала. Тому що завдяки цій панночці, яка зовсім не збиралася мене дратувати, а просто не могла, не вміла поводитися інакше, я вивела теорію. Не скажу, що вона варта Нобелівської премії чи навіть просто премії, але з тих пір особисто мені допомагає краще розуміти людей. Так ось, за моєю теорією все людство, незалежно від статі, віку, національності та віросповідання, ділиться на равликів і бабок. Так, я знаю про існування різних типів темпераменту і безліч інших наукових класифікацій, але всередині кожного з нас все одно сидить або равлик, або бабка. Равлик діє повільно і грунтовно, мислить логічно, зважуючи всі за і проти. Бабка махає крильцями сто разів в секунду і приймає рішення майже миттєво, покладаючись на власну інтуїцію. Поки равлик намітить план дій, бабка п'ять разів змінить свій і зрештою вчинить інакше. Якщо запитати: "А де у нас чистий папір?", колега-бабка, не відриваючись від справ, скаже щось на кшталт: "Он там подивися" і вкаже в туманну далечінь. Равлик, натомість, витримає глибокодумну паузу і чітко спрямує: "У шафі зліва, друга полиця зверху". Або відповість чесно: "Не знаю".

 

Не потрібно намагатися зрозуміти зовсім не схожу на тебе людину, все одно нічого не вийде: «нормальність» інших ми оцінюємо, беручи за за еталон себе, коханих

Равлики і бабки живуть в різних ритмах, по-різному реагують на радості й печалі, людей і події. Якщо равлик довго і болісно переживає будь-яку несправедливість, то бабка з легкістю прощає недосконалість цього світу. Равлики і бабки – вічні антагоністи. Перші вважають других божевільними, легковажними, непостійними, нетактовними. Другі перших – нудними, боягузливими, надмірно допитливими. Бабки запальні. Це в них в крові разом з лейкоцитами і еритроцитами. Я знала одну таку сімейку. Сварка у них могла початися на рівному місці. Наприклад, він питає: "Яке сьогодні число?"
Вона: "Сімнадцяте".
Їхній син: "Сімнадцяте ?!"
Він: "А по-моєму, шістнадцяте".
Вона: "По-твоєму, може й так, а по-моєму – ні"
Він: "Це ж чому? Тому, що ти ніколи не помиляєшся?"
Вона: "Тому що в календар подивися!"
Син: "Так сімнадцяте чи шістнадцяте?"
Він і вона: "Тобі яка різниця?!"
Син: "Якщо сімнадцяте, вчора були батьківські збори ".
Вона (переходить на крик): "От, будь ласка! Твій син!"
Він (переходить на крик): "Мій? Це і твій син!"
А через хвилину в них вже все добре, це й не сварка була зовсім, а так, розмова. Тривіальний епізод.

У сімействі равликів – жодних криків і бурхливих обіймів. Поважний тон, ґрунтовні діалоги, переконливі аргументи. Союз цих антагоністів –равлика і бабки – може перетворитися як на вічну боротьбу, так і на захоплюючу пригоду.

Я – бабка, мій чоловік – равлик. Перший рік нашого спільного життя був суцільним жахом: як ми не розлучилися, одному Богу відомо. Згодом усе змінилося на краще. Ні, він не навчився махати крилами сто разів за секунду, а я не стала більш стриманою. Просто ми навчилися приймати особливості одне одного. Власне, про це я й хочу сказати. Не потрібно намагатися зрозуміти зовсім не схожу на тебе людину, все одно нічого не вийде: «нормальність» інших ми оцінюємо, беручи за за еталон себе, коханих. Достатньо просто прийняти її як даність. Зима холодна, вода мокра, вночі темно, а ось ця людина така й іншою вже не стане. Так, це складно – не злитися, не ображатися, не критикувати, не засуджувати, не намагатися переробити. Але тепер, коли мені хочеться зробити щось схоже, я уявляю, якою "неправильною" бачить мене равлик зі свого будиночка. Як його дратує моя непослідовність, імпульсивність, нетактовність... Я уявляю це, і все одразу стає на свої місця».

На свої місця все стає ще й коли вчишся мистецтву маленьких кроків, насолоді «тут і зараз» і молитві Сент-Екзюпері – почитайте, україночки, тут.

Рубрика: