Одна з улюблених телеведучих країни – про сім'ю, життя на два міста і про «маму з телевізора».
Глядачі телеканалу ZIK знають Інну Москвіну, як ведучу підсумкового тижневика «Перші про головне. Деталі» – серйозну, і професійну, зосереджену. Це в роботі. А в житті Інна – легка у спілкуванні, відкрита, з чудовим почуттям гумору. У цьому переконалася й наш автор Тетяна Сащук під час інтерв'ю.

мало мати, що сказати, ще треба знати, як говорити з дитиною, щоб вона почула

Окрім того, що ви ведуча підсумкового щотижневика на ZIK, ви ще й мама двох прекрасних діток Іванни та Сави. Як вдається балансувати між особистим та професією?
Як мільйонам мам. Я ж не єдина така, що працює. Мені навіть простіше, ніж іншим. У мене підсумкова програма, і більшу частину тижня я просто багато читаю (щоб бути в курсі того, що відбувається в Україні та світі), а це можна робити будь-де. Тож це не складно.
Гірше, якщо щось у родині стається в день ефіру – тут уже з роботи не відпросишся, як це можуть зробити більшість мам. Таке, щоправда, буває рідко. Але буває. Якось синові стало зле (підозра на апендицит), а я – на роботі, і до ефіру – години дві-три. А він за містом з моїми друзями. То друзі й виручили – відвезли до однієї лікарні, а тоді до іншої. І коли я туди приїхала, все було гаразд. Добре, коли є на кого покластися.

За яким принципом виховуєте дітей? Що дозволяєте без обмежень і на що категорична заборона?
Хтось розумний сказав, а я запам’ятала: «Не треба виховувати дітей. Вони все одно будуть схожі на вас – виховуйте себе». Так і намагаюся робити – щоб не РОЗКАЗУВАТИ, як треба, а щоб вони БАЧИЛИ, як я РОБЛЮ. Ох і важке це завдання!
З іншого боку, Саві скоро десять років, і я на власній шкірі відчуваю стару приказку «малі діти – малий клопіт, великі – великий». Бо старі методи впливу не працюють, а нові ще не всі знайдені. І хочеться, щоб він виріс небайдужим і не ледачим, щирим, вмів мислити і аналізувати. І через те, що ти хочеш для дитини всього найкращого, автоматично нав’язуєш свої принципи і своє бачення світу (подекуди вже застаріле). Вчуся не робити так. Розказую, що добре, а що ні. Але пояснюю, що нема нічого абсолютного. І бувають випадки, коли треба порушити правило. Що нема нічого непохитного. Насправді, мало мати, що сказати, ще треба знати, як говорити з дитиною, щоб вона почула.
Щоб чогось категорично не можна – такого нема. Намагаюся пояснити про наслідки будь-якого вчинку, і тоді дитина сама бачить межу. Це як у тому жарті: усі гриби можна їсти, але деякі лише раз.

 

Харків я люблю. А у Києві – працюю. Ці два міста – не до порівняння

А як малеча ставиться до того, що «їхню маму по телевізору показують»?
Абсолютно спокійно. Для Сави робота телеведучої аж ніяк не щось особливе. Я ж не ай-тішник і не Монатік.
Іванка, як була менша, то лишень бачила логотип каналу, казала: «Мама». Байдуже, яка там йшла програма – моя чи ні. Тепер вона щосуботи перевіряє, чи є я «у телевізорі». Для неї, думаю, це означає, що завтра мама буде вдома.

Ви мешкаєте в Харкові, працюєте в Києві. Чим для вас різняться Київ і Харків, що подобається, а що – ні? Темп, стиль життя, люди навколо, атмосфера?
У мене з Харковом особливі стосунки. Коли я дізналася, що мені з рідного Ужгорода треба їхати жити у Харків, проплакала цілу ніч. Не перебільшую. Мені здавалося, що нічого гіршого зі мною не могло статися. Мені було тоді десь 25, і більших міст, ніж Хмельницький чи Чернівці, я не бачила. А тут Харків – далекий, великий, промисловий, російськомовний, жодної знайомої душі. Але мені пощастило зустріти в цьому місті одних з найкращих у житті людей і пережити одні з найкращих моментів свого життя. Тому Харків я люблю. А у Києві – працюю. Ці два міста – не до порівняння. Метушлива гамірна столиця; зранку не заїхати, ввечері не виїхати; таке враження, що люди на вулицях або кудись поспішають, або приїхали на екскурсію; сильно і, як на мене, нерозумно забудований центр. Харків – спокійніший, чистіший, у ньому чимало гарних місць для відпочинку для людей різного віку; у нього не надто шикарна архітектура, бо у війну місто було майже геть зруйноване, але, повірте, це місто з історією і … у ньому менше політики і політиків.

 

Мені ще вчитися і вчитися опановувати себе, якщо щось пішло не так. Але я вчуся

Ви – людина, яка любить планувати й розписувати, дуже чітко контролюєте свій час. Але ж бувають ситуації, коли плани доводиться або суттєво корегувати, або скасовувати. Ваші емоції тоді?
Якщо щось іде не за планом (причому моїм), у мене стається щось середнє між шоком «як таке могло статися?!» і істерикою «що тепер робити?!» Мені ще вчитися і вчитися опановувати себе, якщо щось пішло не так. Але я вчуся. Бо часто саме мої діти є причиною того, що щось пішло не так. І тому, насамперед, вчуся не гарячкувати і не верещати «ну я ж тобі казала!», а швидко думати, як виправити ситуацію. З огляду на мій характер і темперамент – мені непросто. І, так, правило «спершу порахуй до десяти, а потім щось кажи» у мене не спрацювало жодного разу.

В одному зі своїх інтерв'ю ви обмовилися, що ваші найкращі програми попереду. То коли нам чекати на авторську програму Інни Москвіної?
Нуууу, ото розкрий вам усі «творчі плани»:)
То буде нескоро. Бо це має бути або вечірня казка (а для неї треба аж ніяк не молодшого оповідача, ніж дід Панас) або це буде програма про тварин, але для того треба перестати їх боятися.

 

Фото телеканалу ZIK

Рубрика: