Три головні проблеми українок, чоловічі страхи і надумані комплекси очима відомого психолога. 
Олена Любченко знана україночками за кількома телепроектами – «Поверніть мені красу», «Одруження наосліп». Спокійна, мудра, зважена, вона завжди знаходить підхід до героїнь, розкриває їхній найпотаємніший біль і допомагає його позбутися. Здається, вона може «витягнути» будь-яку людину, адже досвідчений експерт у сфері психології, кандидат психологічних наук, психотерапевт, автор багатьох методик розвитку і тренінгових програм, має власне Агентство психології. Але чи справді психологи такі всемогучі? Про це та багато іншого Олена розповіла в інтерв’ю україночкам. 

 

Завдяки психології я стала більш розбірливою: точно розумію, на що готова витрачати свій час, а на що – ні. А ще – приймаючою

Олено, ви допомагаєте вирішувати, зокрема, жінкам різні психологічні проблеми – з самооцінкою, з відносинами. А як вирішуєте свої проблеми і чи вони у вас є?:) 
Відповідно до міжнародних стандартів, професійний психолог повинен проходити власну психотерапію і супервізію. На початку кар’єри я була зобов’язана це робити. І це справді мені дуже допомогло і в житті, і в особистому зростанні. Я й зараз періодично прохожу сеанси психотерапії: маю свого супервізора. Також «займаюся» в групі – це серйозні спеціалісти, які мають свої психологічні центри, інститути, але продовжують консультувати, як психологи, з ними ділюся власними проблемами.

І виносите на обговорення навіть щось дуже особисте?
Іноді складно розділити особисте. Наприклад, я можу розповісти, що втомилася, не маю бажання консультувати, у мене криза. Але це водночас проблема не лише особиста, а й професійна.

Яку головну зміну в собі за час роботи психологом ви б виділили?
Я стала дорослою:) Почала більше цінувати час – це невідновлювальний ресурс. Кажуть, з роками відчуваєш нестачу сил, але у мене навпаки: з'являються сили на кілька проектів. Також стала більш розбірливою: точно розумію, на що готова витрачати свій час, а на що – ні. А ще – приймаючою. Дедалі менше людей мене дратує, а якщо хтось поводиться негідно чи неприємно висловлюється, розумію, що за такою поведінкою прихована якась драма. У мене з’явилось більше співчуття, поблажливості. Раніше була більш нетерпимою.

З власною самооцінкою, зрозуміло, теж розібралися давно?
Ще в юності:) Гостро це питання для мене не стояло – дякуючи моїм батькам. Можливо, були якісь "перегинання" – чогось побоювалась і недооцінювала себе, але й в певних ситуаціях переоцінювала. Наприклад, те, що я стала в кадр, було саме переоцінкою своїх можливостей.

До речі, як ви потрапили в кадр?
Головні мої риси – цікавість і драйв. Я певний час займалася бізнес-тренінгами, так про мене дізналися на телебаченні і запросили попрацювати психологом у першому сезоні шоу «Холостяк». Це виявилося неймовірно цікавим і незвичним для мене. Співпраця склалася, почали надходити пропозиції з інших телепроектів. Я брала в них участь, консультувала, але за кадром. Аж одного разу мені сказали: «Чого ти тут сидиш? Іди в кадр!». І я якось одразу погодилась. Хоча потім зрозуміла, що надто поквапилася.

Чому? Ви цілком органічно працюєте в кадрі…
Ви, напевно, перші сезони проектів не бачили:) Спершу я не зовсім розуміла, що консультувати за кадром і працювати в кадрі – це різні професії. Коли дізналась, що мене «записали» у ведучі каналу «1+1», жахнулася: боже мій, ведуча! Це ж людина з ідеальною дикцією, з вишуканою українською мовою, бездоганна зовні, харизматична. І тут я – психолог, що працює в кабінеті, найбільш антигламурна жінка в світі! Для мене тоді джинси і футболка були вершиною гламуру:). Я розмовляла тихим голосом – це професійна особливість психологів, адже ми не презентуємо себе, а створюємо простір для іншої людини. А на ТБ треба вийти і приголомшити всіх. Я цього не вміла.

І як вчилися?
За мене взялися кілька вчителів, які ставили голос, вчили сценічній мові. Допомагали і спрямовували. А ще я уважно дивилась навколо: я ж психолог і швидко аналізую ситуацію. Взагалі, коли вперше бачиш себе в кадрі – це такий шок! Але дуже корисний: бо наше уявлення про себе часто різниться від реального.

 

У наших жінок три проблеми: у стосунках з чоловіками, з самооцінкою і коли гроші є, а щастя нема

Цікаво, чи часто жінки собі надумують проблеми через оте різне сприйняття свого образу і реальності? Навіть на прикладі проекту «Поверніть мені красу», адже на участь у ньому надходять дуже різні заявки...
Знаєте, «Поверніть собі красу» – окрема історія на телебаченні. Ми ніколи не називаємо його шоу, бо це – соціальний проект. У ньому все по-справжньому. Дуже пишаємося ним, тому що бачимо, як може змінитися життя жінки. Я й сама змінилася: зрозуміла, наскільки далека від народу і навіть не уявляю, як живуть люди в маленьких містах і селах. Більшість з них, на жаль, звертається з реальними серйозними проблемами. Але є й такі, які собі їх вигадують. Вони мають цілком нормальну зовнішність і вишукують в собі недоліки. А насправді їм варто зайнятися внутрішнім станом, самооцінкою. Звісно, можна сказати: «Послухай, людина прекрасна своїми недосконалостями. Якщо ти будеш себе порівнювати, то обов’язково у когось побачиш ноги довші, ніс – рівніший. У тебе все добре, не порівнюй себе ні з ким, живи і радій». Але поради в цьому випадку не дуже допомагають.

З якими проблемами жінки найчастіше до вас звертаються? Не в телепроектах, а в житті.
На першому місці – проблеми у стосунках: розлучення, самотність, пошуки партнера. На другому місці проблеми, пов’язані з невпевненістю в собі і неможливістю чи невмінням жити своїм життям на кшталт «мені чогось хочеться, але я боюся або не розумію, як цього досягти». І третя проблема – гроші є, а щастя немає.

З вашого досвіду, хто частіше приходить до психолога? 
70% – це жінки. Чоловіків значно менше – 30%. Напевно, це пов’язано з нашою культурою, стереотипами «хлопці не плачуть», «ти ж мужик», «ти сам все вирішиш, навіщо тобі цей психолог», «краще пішли хильнемо». Для багатьох кабінет психотерапевта заміняє гараж, куди чоловіки втікають від сімейних проблем.
За кордоном у сильної статі зовсім інше ставлення до психотерапії. Це престижно і круто. Але й наші чоловіки останнім часом «розкачалися»: з'явилося таке поняття, як коучінг, і вони йдуть не до психотерапевта, а до коуча.

А чи справді всім, у кого є певні життєві проблеми, потрібно звертатися до психолога? Інколи це схоже на моду – ходити до психолога, на різні психологічні тренінги…
Я завжди кажу, що психотерапія – це не панацея. Вона може комусь і не підходити. Хоча серед моїх колег ходить напівжарт: «Якщо у вас є батьки, які б вони не були, вам все одно потрібно поспілкуватися з психологом»:) Хоч як там, але всі ми різні і зцілюємося за допомогою різних речей. Візьмімо творчих людей. Коли поет Рільке прийшов до психотерапевта, той йому сказав: «Ми можемо вас вилікувати, але тоді ви перестанете писати вірші».
Взагалі, психотерапія має ефект лише у руках справжнього професіонала. Багатьом вона не завадила б, але люди не розуміють, що це таке, вони не дуже уважні до свого внутрішнього світу. Водночас багато людей взагалі з приводу проблем не рефлексують. Замість страждань вони підуть краще картоплі накопають, і їм стане легше. І це теж добре: один з методів стрес-менеджменту – саме так «заземлюватись», тобто займатися простою фізичною роботою.

А з ким вам легше працювати – з жінками чи чоловіками?
Для мене нема різниці. Легше працювати з людьми, які вмотивовані, розуміють, що прийшли не за чарівною пігулкою. І це розуміння залежить не від статі, а, вибачте, від інтелектуального рівня. Якщо вона розуміє, що світ не чорно-білий, а різнобарвний, то готова й до щирої психотерапевтичної роботи, а вона може зайняти тривалий час.

 

Слухайте себе. Дорослішайте. Прийміть складність світів – внутрішнього і зовнішнього. І не бійтеся набивати гулі

Яка головна загальна психологічна проблема українок, на ваш погляд? 
Важко узагальнити – у кожної ж свої проблеми. Але з чим я стикаюсь найчастіше, то це з наслідками хибного пострадянського виховання. Майбутніх радянських жінок вчили жити заради когось чи чогось і не вчили дослухатися до себе. Вчили орієнтуватися на певні ідеали і стандарти, а не замислюватись над тим, чого я сама хочу, що приносить мені щастя і радість. 
Також у багатьох українок дуже великий страх безгрошів'я і матеріальних проблем. Це жінки, які в дитинстві, юності – у 1990-ті – пережили злидні і досі бояться знову опинитися в жалюгідному становищі. Серед моїх клієнток багато жінок, у яких є все – бізнес, будинки, машини, але вони все одно не зупиняються. Розуміють, що більше не треба, вистачить, а підсвідомо мають пекельний страх зубожіння.
Ще одна характерна риса наших жінок – інфантилізм. Дорослі жінки вірять у казки, що в житті добро перемагає зло, що є ідеальні чоловіки, і все своє життя будують навколо якихось очікувань. А потім не розуміють, чому нічого не складається. І таких жінок, на жаль, дуже багато.

Ви б могли намалювати психологічний портрет українок? Які наші сильні та слабкі риси?
Гарне питання. Є мешканки великих міст – здебільшого емансиповані панянки: діти тільки після 30-ти, кар’єра на першому місці, великі амбіції, самодостатність. Це їх плюси. А мінуси – те ж пострадянське виховання за принципом «треба», «я повинна». І це робить їх нещасливими. 
Є мешканки маленьких міст і селищ зі своїми болючими проблемами. Вони вірять у «дві половинки» і сприймають самотність або відсутність штампу в паспорті, як свою меншовартість. Теж установка виховання: «тільки поряд з чоловіком і дитиною я повноцінна особистість».

Картина виходить невесела…
Зате українки надзвичайно душевні, відкриті. Вони вміють підтримати чоловіка, «зарядити» його. Вони чудові господині: навіть емансиповані панянки вміють і смачненьке приготувати, і оселю впорядкувати, і створити затишок. У нас дуже теплі жінки.

І що їм робити, щоб стати щасливими?
Слухати себе. Дорослішати. Приймати складність світів – внутрішнього і зовнішнього. І не боятися набивати гулі.

Фото телеканалу 1+1, а також Олени Любченко

 

Рубрика: