Її вважають українською Квіткою Цісик. Дізналися, що відома львів’янка вважає сама – про себе, музику і навіть про чоловіків.
Насправді гран-прі І міжнародного фестивалю імені Квітки Цісик – лише один з численних музичних здобутків Оксани Мухи. У цієї тендітної львів’янки – широченний діапазон жанрів. Вона видала перший CD пластових пісень «При Ватрі», сольний альбом RE:SHETO. Разом з провідними українськими артистами реалізувала експериментальний «Проект Івасюк». Вона неймовірно співає колядки і українські романси, виступає на провідних сценах України, Європи та Північної Америки. А минулого року Оксана презентувала нові концертні програми «Без пафосу», «Від Шевченка до Костенко»і «Різдвяний Unplugged».

 

Музика дає мені, насамперед, правду. Те, що говорить музика, не потребує чужої думки. Це твій світ

Оксано, що з усього цього вам найближче?
Найприродніша і найближча для мене – народна пісня. З нею ніщо не зрівняється – щоразу вона по-новому розфарбовує все довкола. Мрію, щоб українська пісня звучала і співалась у кожному українському домі.

Над чим зараз працюєте і який проект зараз найбільше займає ваші розум і серце?
Мої серце та розум постійно зайняті якимось творчим проектом. Це мій звичний стан. (Усміхається.) Ще кілька тижнів тому я жила програмою «Різдвяний вечір», а вже сьогодні мої думки крутяться довкола Квітки Цісик, бо починаємо готувати великий концерт у супроводі симфонічного оркестру, присвячений 65-річчю цієї видатної співачки. Хочу зробити для Квітки подарунок – такий, щоб вона усміхнулась. У Львові запрезентуємо цю програму 28 квітня – у театрі ім. Марії Заньковецької. Є бажання повезти її в інші міста. У Квітки Цісик була мрія, що так і не здійснилася, – приїхати з концертами в Україну. Тож ми спробуємо хоча б частково це втілити – голос Квітки повинен звучати на цій землі!

Що вам особисто дає музика і що через неї передаєте саме ви?
Насамперед, правду. Те, що говорить музика, не потребує чужої думки. Це твій світ, твоє власне сприйняття, те, у що ніхто не має права втручатися. Музика допомагає мені жити. Коли я з музикою, я наповнена. У періоди пауз між проектами, концертами, студійними записами я наче порожньо живу… І тільки повернення до музики знову розфарбовує моє життя, наповнює його усім спектром барв та емоцій.

 

Складно сказати про гордість за щось одне, бо я задоволена кожним проектом, який вдалося реалізувати

Чи був такий момент, коли ви усвідомили, що без музики не можете?
Музика була довкола мене змалечку, жила нею, відколи себе пам’ятаю. Ще в дитинстві мріяла співати. Це не було чимось надзвичайним, бо чи не всі дітки співають. Але мені поталанило, що мала і слух, і голос. І тата, який грав на акордеоні, співав – й так прищеплював мені любов до музики. У спеціалізованій музичній школі ім. Соломії Крушельницької я почала вчитися грі на скрипці. І це навчання потім продовжилося у музичному училищі та в консерваторії. Так поступово бажання співати забулося. Аж допоки доля не нагадала мені про цю ще дитячу мрію – і я повернулася до співу. Усе сталося природньо і закономірно.

Яким був ваш перший професійний виступ на сцені – пам'ятаєте?
Перший концерт відбувся на мій день народження – 16 червня, якщо не помиляюся, 2008-го року. Це був виступ з капелою «Дударик» у Львівському органному залі в програмі «Мамине серце». Я там співала колискові – лише три пісні, але для мене, як співачки, це стало своєрідним стартом і переломним моментом: у мене повірили керівники «Дударика» батько і син Микола та Дмитро Кацали.

Чи був у вашій співочої кар'єрі важкий концерт або проект. І який є вашою гордістю?
Складно сказати про гордість за щось одне, бо я задоволена кожним проектом, який вдалося реалізувати. Зараз, наприклад, щаслива з того, що нам вдалося зробити концерти «Різдвяний вечір», а це колядки з повним музичним «лайфом», цілковитою творчою свободою, ми всі жили на сцені – тут і зараз. І ці колядки люди прийняли – ми зібрали чотири аншлаги: два у Львові, в Оперному театрі, а також у Тернополі та Дрогобичі.
Щодо найважчого виступу, то, пригадую, непросто дався мені виступ у Києві, в Палаці «Україна», під час «Проекту Івасюк». А ще дуже складно було вперше співати перед неповносправними дітьми із Буківського та Роздільського будинків-інтернатів. Треба було прийняти цих дітей у своє серце і радіти разом з ними. Відтоді кожен приїзд до них приносить мені таку ж радість, як їм.

 

я дивилася на юнаків і думала: дай, Боже, щоб усі вони повернулися з війни, бо саме їм будувати Україну

Окрім діток, ви також виступаєте перед нашими військовими. Що найбільше запам’ятовується вам після цих виступів?
Недавно виступала у Львові у 80-й бригаді. У залі були призовники, зовсім молоді хлопці. Вони слухали так, що було чути кожен подих, а відпроводжали мене, аплодуючи стоячи. А я дивилася на цих юнаків і думала: дай, Боже, щоб усі вони повернулися з війни, бо саме їм будувати Україну.
Запам’ятався мені також один концерт у Дніпрі – перед хлопцями, яких наступного дня перекидали на передову. Вони мали такі щирі емоції – танцювали, наче востаннє, під веселі пісні і плакали під сумні… Непросто було підбадьорювати їх, розуміючи, що не всі повернуться з війни… Але водночас я усвідомлювала, що ці хлопці мають бачити й чути щось хороше, гарне, наше, справжнє – те, заради чого вони і йдуть на фронт.

Один з дуже цікавих проектів, де ви презентували вже кілька синглів, – культурно-мистецький «Від Шевченка до Костенко». Як ця ідея з'явилася?
Усе почалося із Тараса Шевченка, із «Зоре моя вечірняя». І це був виклик. Дмитро Кацал створив мелодію на цю поезію, яку поклав на «Місячну сонату» Бетховена. А саму ідею «Від Шевченка до Костенко» запропонував директор Львівської філармонії Володимир Сивохіп. Так піснями ставали вірші й інших видатних українських поетів. І торік у Шевченкові дні ми зробили великий сольний концерт із таких пісень у супроводі симфонічного оркестру. Також почали записувати ці композиції на студії – презентували вже «Вечірнє сонце» Ліни Костенко, «Якби з ким сісти хліба з’їсти» Тараса Шевченка, «Листопад» Богдана-Ігоря Антонича… Я мрію про те, щоб нам із Дмитром вдалося записати цілий альбом таких пісень і організувати всеукраїнський тур «Від Шевченка до Костенка».

 

Прийде час і українці таки зрозуміють, що наша пісня – це те, чим ми сильні, чим відмінні від інших

Ви дуже любите українські романси. Який ваш улюблений?
«Ой, не світи місяченьку», який вперше почула у виконанні Квітки Цісик. Це взірець українського романсу – глибока мелодійна пісня. Мені непросто співати романси. Але це поруч із народною піснею є тим, чим ми, українці, можемо пишатися. Ще один романс, який є «моїм» і який вже кілька років в моєму репертуарі – «В пустелі сизих вечорів» на слова Ліни Костенко та музику Лілі Кобільник. Романси – це пісні наче з іншої планети.

У вас ще й є сольний альбом Re:sheto. Ви працювали над ним два роки – чому так довго?
Це був початок мене, як співачки, моє перетворення зі скрипальки у сольну співачку. І це відбувалося повільно, навіть більше, ніж два роки. Найкраще мені тоді вдавалися народні пісні, тому саме вони й увійшли до альбому. Це дуже якісна збірка – записана максимально наживо. Всі аранжування зробив покійний Роман Мельник, всі бек-вокали спродюсував Дмитро Кацал, а записали їх мої друзі-музиканти, серед них навіть скрипаль Олександр Божик. Кожну пісню записували доти, доки не була стовідсоткова впевненість в головному критерії – вірю в заспіване чи не вірю?

Що, на вашу думку, потрібно зробити, щоб в українську музику повірили й самі українці, слухали її?
Прийде час і українці таки зрозуміють, що наша пісня – це те, чим ми сильні, чим відмінні від інших, чим можемо пишатися. Не танцями, карнавалами, коридами, як інші народи, а саме піснею. Сам Господь дав українцям гарний голос і гарні пісні. Але нам століттями нав’язували недобрий смак… І от коли ми врешті почнемо цінувати своє, не соромитися свого, жити своїм – тоді станемо собою, станемо сильною нацією.

 

більше ніколи не дозволю купувати себе. Долучаюся лише до тих справ та проектів, які мають відгук у серці

Яку музику слухаєте самі? Кого з молодих виконавців можете відзначити, як професіонал.
Слухаю дуже різну музику: Muse, Bon Jovi, Aerosmith, Queen, Едіт Піаф, Квітка Цісик, Бетховен, Вівальді, Моцарт… Колись більше слухала Лару Фабіан, тепер менше. З молодих українських виконавців мені дуже подобається Vivienne Mort – абсолютно ні на кого не схожа. Вона має ідею, не боїться експериментувати і на ній нема жодного шаблону та совкового відбитку. Колись я багато слухала «ВВ» і Вакарчука, зараз менше: його багато у медійному просторі, тож самостійно вже не так хочеться слухати.

Ви здаєтеся дуже легкою на підйом – легко змінюєте жанри, підхоплюєте цікаві проекти. Так лише в творчості чи в житті теж? Як взагалі приймаєте рішення?
Найвірніші рішення по життю – спонтанні. І таких рішень у мене багато. Щодо творчості, то зазвичай довго і ретельно обдумуємо, що, як і коли робити. Пригадую, що спонтанно вирішила брати участь у конкурсі ім. Квітки Цісик – чи не в останній день записала й відправила пісню в оргкомітет. І врешті так сталося, що гран-прі цього конкурсу кардинально змінило моє життя.

Чого собі ніколи не дозволите, як жінка і як співачка? Ваші жіночі і професійні принципи, так би мовити…
Відповім, радше, як людина, а не як жінка чи співачка. Одного разу я дозволила купити себе – погодилася на участь у проекті, до якого не дуже хотіла бути причетною, бо не довіряла організатору. Врешті, тяжко поплатилася – і участі не брала, і в певний скандал була втягнута. Відтоді вирішила: більше ніколи не дозволю купувати себе. Долучаюся лише до тих справ та проектів, які мають відгук у серці і якими займають люди, яким довіряю.

 

Катастрофічно не вистачає часу на себе. Увесь вільний час, який не так часто з’являється, стараюся віддати дитині

Якби вам сказали: назви три речі і одразу їх отримаєш. Що б це було?
Здоров’я, діти, сім’я.

Ви львів’янка. За вашими спостереженнями, чим відрізняються львів’янки зокрема й українки в цілому?
Українок вирізняє врода. Дивуюся, які красиві наші дівчата! Кожна – інша, але в кожної – такі красиві риси! Щодо галичанок, то, можливо, в них інколи забагато гонору, але так вже склалося історично. Також у галичанок багато мрійливості та романтизму.

Сцена потребує виразного макіяжу, зачісок. Як потім відновлюєте шкіру, волосся, чи маєте якість жіночі секрети догляду?
Секрет догляду – добрий сон. Шкіра у жінки тоді буде виглядати гарно і свіжо, якщо вона висипається, якщо спить не по три-чотири-п’ять годин. Щодо сценічного макіяжу, то він насамперед має бути якісним. Треба мати свого майстра і знати, яка косметика найкраща для твоєї шкіри. У мене такий майстер є – це Уляна Грига. Тільки їй довіряю і своє обличчя, і своє волосся. Відколи ми почали співпрацювати, не знаю, що таке проблеми зі шкірою.

Як поєднуєте щільний концертний графік з сімейними справами? Є щось, на що вам катастрофічно не вистачає часу, а постійно хочеться таки зробити?
Катастрофічно не вистачає часу на себе. Увесь вільний час, який не так часто з’являється, стараюся віддати дитині. Я дуже люблю подорожувати, відпочивати і робити це не сама, а в товаристві людини чи людей, з якими є про що поговорити, з якими можна поділитися не тільки враженнями, а й сокровенним. Інколи мені хочеться побути на самоті, але день-два – не довше. Далі я потребую компанії, я – екстраверт.

 

Скажу про себе тільки одне – я українка. Не знаю, що іще додати…

Хто ваша найбільша підтримка? І хто ваш головний експерт?
Найбільша підтримка – батьки. Без них не справилася б. Вони і за дитиною дивляться, і побутові питання закривають. На них можу покластися на всі сто. Як і на свою сестру Уляну та ще кількох людей, яким можу довіряти, які не підведуть і приймають мене такою, якою я є. А мій головний експерт – це Дмитро Кацал, мій продюсер та незмінний вчитель. Він завжди і пораду дасть, і відкоригує усе.

У вас є син. Чи з його появою і вихованням стали краще розуміти чоловіків?)
Будете сміятися, але в Данилові я часто бачу його тата – Богдана. І тепер завдяки синові справді краще розумію чоловіка.

Ваше найулюбленіше місце у Львові, яке радите відвідати кожному.
Найбільше люблю стару частину міста, люблю гуляти вуличками, але не в час-пік і на вихідні, а тоді, коли там малолюдно й тихо. А ще дуже люблю у Львові церкву Михайла – на горі, дорогою до Високого Замку. Це особливий храм, у ньому навіть тиша особлива. Усім раджу відвідати його.

Вас називають українською Квіткою Цісик. Як би ви самі себе назвали. І описали в трьох словах…
Нехай краще хтось зі сторони опише мене. Скажу про себе тільки одне – я українка. У мені тече кров землі української. Не знаю, що іще додати…

 

Фото надані Оксаною Мухою

Рубрика: