Про чуйність, співчуття і доброту, які сьогодні чомусь не надто затребувані. 
На жаль, помічаємо це не лише серед інших, а й в своєму житті. Хоч і не зізнаємось собі відверто. Наш автор, відомий сценарист Алла Сніцар найшла сміливість зізнатись і щось змінити – в собі, передусім. І нам разом з нею захотілося також…

«Я почала помічати, що заздалегідь не люблю людей. Тобто ще не знаю людини, а вже її не люблю. Просто не чекаю від неї нічого хорошого. Щоб потім жодних розчарувань...
А недавно спізнювалася на важливу зустріч. З ранку все пішло шкереберть: спершу в надрах шафи загубилася сукня, хоча пам'ятаю, що висіла на самому видному місці, буквально муляла очі. Потім по черзі порвалися дві пари колгот, а на чоботях розійшлася блискавка. Вдяглася я на ходу, наче погорілець, який під час пожежі хапає перше-ліпше.

Таксист раптом застряг у тягнучці, довелося простояти хвилин десять на холодному вітрі. І вже за це його зненавиділа. Коли сіла в автівку, мене дратувало буквально все: прокурений салон, незручне крісло, постійне булькання рації, музика, його манера різко гальмувати на світлофорах і те, що він у прекрасному настрої. Останнє дратувало особливо! Спізнився і веселиться, як ідіот...
А ще ця тягнучка, нескінченний потік загрузлих у сірій каші машин, дощ у лобове скло, циферблат годинника з хвилинами, на які я вже нещадно спізнююся, і радіо! Радіо! Радіо! «Все буде добре...», – наче знущаючись гримало воно.
– Вимкніть радіо, будь ласка. Я дуже спізнююсь, можна якось швидше?
– Можна. На гелікоптері.
Дуже смішно. Просто «Вар'яти-шоу», а не таксист…

На щастя, тягнучка розсмокталася, але тільки-но ми вибралися на проспект, нас тут же підрізала новенька іномарка. Проїхавши метрів сто, вона раптом розвернулася, ніби іграшкова, закрутилася на мокрій дорозі, з грюкотом врізалася в іншу і перевернулася на бік. Все це сталося за лічені секунди, які мій водій екстрено гальмував. Його таксі-розвалюха безпорадно заскрипіла і лише дивом зупинилася за півметра до протараненої попереду машини.

Далі було, як в кіно. З автомобілів повискакували водії. Бігли до тієї іномарки, щось кричали один одному на ходу і розмахували руками. Вискочив і мій таксист. Я бачила, як він допоміг дістати через вікно кремезного хлопця, як перевіряв його пульс, а потім робив масаж серця – чітко, спокійно, впевнено... І йому вдалося завести це саме серце – на обличчях водіїв навколо з'явилося полегшення.

Засмучує інше: як несучасно бути хорошим. Чуйність, співчуття, доброта сьогодні не найбільш затребувані якості

Зрозуміло, що на зустріч я запізнилася остаточно, тому попросила таксиста відвезти мене назад додому. На мій подив, він поводився так само, як і п'ятнадцять хвилин тому. Ніби не витягав бездиханного хлопця, не рятував йому життя...
– Ви так професійно все зробили, – ледь вимовила я.
– З переляку... – посміхнувся він.
Я дивилася на нього і бачила зовсім іншу людину. Хорошу людину. Ні, він зовсім не ангел – напевно, з купою недоліків, але головна риса була незмінною. Він був хорошою людиною.

Насправді хороших людей не так вже й мало і зовсім не обов'язково потрапляти в екстрені ситуації, щоб зрозуміти це. Засмучує інше: як несучасно бути хорошим. Нудно і нецікаво. Чуйність, співчуття, доброта сьогодні не найбільш затребувані якості. На противагу їм – культ стервозності, мода на "нехорошість", прагматичність, розрахунок. А якщо ти просто хороша людина? Тоді ризикуєш бути зметеною амбітно-цілеспрямованими "героями", на яких зараз модно бути схожими.

Одного разу моїй подрузі довелося набирати новий штат співробітників. Вона мріяла про ідеальну команду суперпрофесіоналів, тому кастинг був довгим і ретельним. На одну з посад підходила моя знайома, у якої саме закінчувався декрет. 
– Ні, не візьму, – замотала головою подруга. – За два роки вона могла втратити кваліфікацію, а мені потрібна людина, яка в курсі всіх трендів.
– Але вона може надолужити. І вона дуже хороша людина, – відрекомендувала я.
– Хороша людина – не професія, – почула у відповідь знайому всім фразу.
Подруга все ж зібрала "ідеальну команду", яка через рік дочекалася слушної нагоди і "з'їла" свою шефиню...

Хороші люди в душі дуже вразливі. Щоб захиститися, вони часто відрощують колючки – маскуються під інших, стримують себе, щось грають. Наш час – час дефіциту простих хороших взаємин.

Пам'ятаєте, у фільмі "Дев'ять ярдів" найманий вбивця Джиммі Тюльпан розповідає своєму сусідові дантисту Ніколасу Озеранські, що його «замовила» власна дружина. "Оз, твоя дружина – нехороша людина", – говорить він. А далі – найцікавіше місце їхнього діалогу. Озеранські: "Ти вбив сімнадцять людей і кажеш, що моя дружина нехороша людина?!" Джиммі: "Не важливо, скількох ти вбив. Як ти ладнаєш з тими, хто живий, – важливіше".

Фото Idda Van Munster

Рубрика: