Історія жіночого та чоловічого ставлення до волосся на жіночому тілі.
А воно не таке однозначне, як видається на перший погляд. Для нас, сучасних жінок, це норма – збрити все, що росте нижче голови:) Але звідки вона взялася і чому негладка шкіра для жінки – це «фууу», а чоловікам дозволені навіть хащі на спині? На цю тему порозмірковувала автор нашого партнера – інтернет-ресурсу «Гендер в деталях» – журналіст, поетка Наталія Єрьоменко.

 

Сучасна культура вважає ідеалом жіноче тіло, повністю звільнене від волосяного покриву поза головою

Взагалі, зазначає Наталя, «ставлення до волосся на голові жінки та волосся, розташованого нижче, радикально відрізняється. Щодо першого існує давня традиція оспівувати його як жіноче багатство і силу, оберіг, атрибут жіночності і звабливості. Це часто трапляється в різних релігійних традиціях, які пов’язують жіноче волосся з особливою «жіночою» енергією, яку потрібно берегти і часто ще ховати від сторонніх очей. Коротко підстрижене волосся донедавна сприймали як ознаку бунтарства й фемінізму (а в традиційній культурі – як наслідок хвороби чи спосіб покарати, зганьбити жінку).

Натомість волосся на тілі сприймають як ознаку бунтарства і фемінізму, коли воно видиме й присутнє. Його називають небажаним, надмірним, зайвим. При цьому межі «надмірності» не визначено — незрозуміло, який саме обсяг волосяного покриву дає підстави для косметичних або медичних інтервенцій? І для кого саме воно небажане?

Сучасна культура вважає ідеалом жіноче тіло, повністю звільнене від волосяного покриву поза головою, і водночас робить усе, щоб не допустити рефлексій про витоки цього «стандарту гладкості». Чому волосся на тілі, яке така сама буденна анатомічна реальність для жінок, як і для чоловіків, раптом робить їх «нежіночними», «мужоподібними», позбавленими привабливості? Чому ми витрачаємо так багато грошей і зусиль, щоб позбутися цього ненависного волосся, і при цьому так мало говоримо про нього? Обговорення жіночого тілесного волосся й увага до нього прийнятні лише в рамках медичної та косметичної галузей, як іще одного сектора індустрії краси. В інших випадках воно вважається темою або надто очевидною, або надто «огидною» для обговорення. Який сенс про нього говорити? Його просто треба видаляти, як це роблять усі жінки.

Парадоксально, але волосся на тілі жінки не показують навіть у рекламі засобів для видалення волосся (як, до речі, і менструальну кров у рекламі прокладок). Зазвичай у цих відео і зображеннях жінки або видаляють волосся з уже ідеально гладенької шкіри, або «небажані зарослі» приховано під густим шаром піни для гоління.

 

Парадоксально, але волосся на тілі жінки не показують навіть у рекламі засобів для видалення волосся

Рекламу депіляції спрямовано радше на закріплення її у статусі норми для жіночого населення. Класична реклама бритви Venus із 1997 року мелодійним голосом переконує: «Тепер ваша шкіра залишається гладенькою довше. А це те, на що заслуговують усі богині». Відео того самого бренду 2005 року переводить тему на новий рівень: «Що гладша ваша шкіра, то комфортніше ви почуваєтеся». У призмі рекламних продуктів депіляція здається чимось, що роблять усі нормальні жінки, без жодного примусу і за власним бажанням. З неголеним волоссям жінка не може ані комфортно почуватись, ані претендувати на титул богині.

Історію видалення волосся виводять ще з кам’яного віку – тоді люди робили це винятково з міркувань комфорту й безпеки. Депіляцією займалися і в Давньому Єгипті та Месопотамії, і в Римській імперії, і в часи раннього Ренесансу. Однак щоденним жіночим ритуалом краси вона стала не так давно: витоки сучасної культури видалення волосся лежать у куди ближчому минулому – це початок ХХ століття.

Ще в ранніх 1900-х жінки досить рідко видаляли волосся на тілі, і воно переважно виступало не естетичним, а класовим індикатором, – так американки і британки середнього й вищого класу намагалися відсторонитися від іммігрантів, пролетаріату і загалом «неосвіченого, грубого люду». Цікаво, що класове питання було одним із головних показників до депіляції і в Давньому Єгипті: у спекотному кліматі безволосість запобігала поширенню шкірних хвороб і паразитів та сприймалась як особливий показник чистоти й краси.

Волосся з жіночого тіла зникало поступово. Перший потужний поштовх до депіляції дали мода й індустрія розваг. З початком нового століття дедалі популярнішими ставали сукні без рукавів, які оголювали пахви. Індустрія розцінила це як сигнал до можливого розширення ринку і винайшла проблему, про яку більшість жінок ще навіть не знала, – волосся на їхніх тілах раптом стало «небажаним». Щойно у жінок з’явилася можливість відкривати більше тіла публіці, бізнес зрозумів, що може вигідно заробляти на всій цій оголеній шкірі.

уже до 20-х років голлівудські зірки, серед них Клара Боу й Джоан Кроуфорд, хизувалися на знімках чисто виголеними пахвами

У 1915 році Gilette створила першу безпечну бритву для жінок Milady Décolleté, а в медіа розгорнулася кампанія проти волосся під пахвами. Тепер, коли у жінок була своя бритва, потрібно було пояснити їм, для чого і де саме її слід використовувати.

Серед рекламних слоганів бритви Gilette був такий: «Жінки всього світу вітають “Міледі Деколет”, адже сьогодні білі й гладенькі пахви стали правилом хорошого тону та догляду за собою». Ключові слова тут – «жінки всього світу»: нікому не хочеться бути тією одинокою жінкою, яка не дотримується правил хорошого тону, правда? Реклама в журналі Harper’s Bazaar за 1915 рік стверджувала: «Літня сукня й сучасні танці роблять видалення небажаного волосся необхідним». Зусилля з промоції «необхідності» не минули даремно й особливо ефективно прижилися в індустрії розваг: уже до 20-х років голлівудські зірки, серед них Клара Боу й Джоан Кроуфорд, хизувалися на знімках чисто виголеними пахвами.

1920–1930-ті роки ознаменували скорочення спідниць і зростання небезпечних способів видалення волосся. Жіночі депіляційні практики ставали дедалі креативнішими і водночас травматичними. Пемза, наждачний папір, варіації на тему взуттєвого воску призводили до подразнень і шрамування. Тисячі жінок померли або покалічилися внаслідок використання крему Koremlu, що продавався як чудо-засіб для позбавлення від волосся назавжди, а насправді його виготовляли з отрути для щурів (ацетат талію). Він ефективно видаляв волосся, а ще викликав м’язову атрофію, сліпоту і смерть. У цей самий час популярною процедурою стало 3–4-хвилинне рентгенове випромінювання, яке залишало жінок страждати від виразок і раку.

 

Жіночі депіляційні практики ставали дедалі креативнішими і водночас травматичними

Проте повсякденною практикою депіляція стала лише під час Другої світової війни. Усі виробничі ресурси йшли на потреби фронту, і через брак нейлону жінкам не вистачало панчіх. Змушені частіше «виходити в люди» з голими ногами та щоб імітувати гладкість нейлону, жінки вперше в історії почали масово голити ноги. Уже до 1964 року 98 % американських жінок регулярно видаляли волосся на ногах. Протягом наступних 20 років депіляцію продають або як неодмінну частину «справжньої» жіночності й розкоші, або присоромлюючи тих жінок, котрі ще не «в ділі», і називаючи їх боягузками. Хоч як там, саме в цей час ринок винаходить нові й нові способи видалення волосся, а сама депіляція переходить у ранг щоденних жіночих практик та повністю «нормалізується» в суспільстві.

З появою 1946 року бікіні все готове до того, щоб жінки почали депілювати і свої інтимні зони. І хоча хіпові 70-ті заохочують носити «дикий кущ», уже з кінця 80-х набирає обертів мода видаляти лобкове волосся частково або навіть повністю. У 1987 році сім сестер із Бразилії відкрили салон J. Sisters у Нью-Йорку, який популяризував у США бразильський віск. «У Бразилії, – пишуть вони на своєму сайті, – воскування – частина нашої культури, адже купальники такі маленькі. Ми подумали, що важливо запропонувати цей сервіс, тому що догляд за собою вже не розкіш, а потреба».

Тим часом популярна культура пропонує дедалі більше зображень жінок без жодної волосини на тілі. З 1998 року зображення недоторканного лобкового волосся зникає з центральної розгортки журналу Playboy, а з 2005-го «суттєво виголений» лобок удвічі поступається «цілком виголеному». Такі гіганти індустрії розваг, як серіал «Секс і місто», теж сприяли цьому процесу на початку 2000-х, популяризуючи видалення та соромлячи жінок за наявність лобкового волосся. До початку 2000-х волосся повністю зникає з жіночого тіла.

 

В Україні становлення стандарту гладенької шкіри, який ще порівняно свіжий, збіглося із становленням незалежності

Згідно з дослідженням 2005 року, у Великій Британії 90 % жінок регулярно видаляють волосся з пахв і ніг. Величезну прибуткову галузь індустрії краси cфокусовано винятково на видаленні волосся: гоління, віск, шугарінг, висмикування, епіляція, лазер, депіляційні креми – усе створено для того, щоб прибрати «небажану рослинність». Усі способи депіляції в кращому разі дорогі і болісні, в гіршому – травматичні і небезпечні. Навіть така базова річ, як бритва, залишає «опік від леза» на чутливих ділянках шкіри, не кажучи вже про біль від лазера, який переживають жінки, котрі хочуть «позбутися волосся назавжди». Водночас розвиток соціальних мереж і цифрових технологій приносить нові способи стигматизації цієї теми. Наприклад, Інстаграм ідентифікує і блокує світлини, які містять зображення лобкового волосся у жінок, а виробники на зразок American Apparel стирають лобкове волосся (і навіть соски) на фото у своїх маркетингових кампаніях.

В Україні становлення стандарту гладенької шкіри, який ще порівняно свіжий, збіглося із становленням незалежності та супровідним розвитком ринкового капіталізму. Важко сказати, коли саме він утворився – для цього потрібно було б провести усноісторичне дослідження з жінками, старшими за 40 років, які могли б порівняти свої депіляційні практики (чи їх відсутність) у радянській Україні і в незалежній. Проте масова культура і тут дає нам підказку. У першому номері еротичного журналу «Лель» за 1993 рік ще є зображення жінки з неголеними пахвами, а всі інші номери за цей рік містять фото лише акуратно виголених жінок.

Через замовчуваність цієї теми не існує жодних досліджень про те, який відсоток українок видаляє волосся на тілі, однак безволосість однозначно є суспільною нормою для жінок і в нашій країні. У 2014 році неголені ноги ми знаходимо в «Топ-10 абсолютних табу в зовнішності», а 2016-го багато національних онлайн медіа тиражували фотографію Надії Савченко з неголеними ногами і з підписами на зразок «виявлено особливість ніг», «не для слабкодухих», «вразила надмірною рослинністю на ногах».

 

 

Про цей осуд і нав'язувані стереотипи Наталія Єрьоменко досить цікаво розмірковує – почитайте її повну статтю. Згідні з її головною думкою, що кожна жінка вправі сама обирати – відрощувати «райські кущі» чи видаляти їх повністю. Ми от видаляємо) Нам так більше подобається. А ви як, україночки?

Ілюстрації: Анрі де Тулуз-Лотрек. «У ліжку», Анрі Матіс. «Одаліска з піднятими руками», а також добірка фото зі статті Наталії Єрьоменко і з відкритих джерел.

Рубрика: