Цікаві факти про зачаття, вагітність, пологи і виховання прапраукраїнок.
Точніше, не факти, а ціле дослідження нашого партнера – платформи «Гендер в деталях» і її авторки, етнографині, кандидатки історичних наук Ірини Ігнатенко.  Ми звикли читати в українській етнографії романтично-ідеалізовані розповіді про шану материнства і багатодітності, плекання традицій прадавніх сімей. Підґрунтя для цього, відзначає Ірина, склалося ще у ХІХ столітті, коли українська інтелігенція наділяла селянство доброчесними і високоморальними рисами і протиставляла їх культурі еліт, зіпсованих іноземними впливами. Селян досі часто ідеалізують як високоморальних, духовних, безкорисливих, справжніх тощо, а народну культуру підносять як скарбницю національних традицій і джерело культурної пам’яті. Але не все було ідилічно ні сто, ні двісті, ні триста років тому.

 

І в безплідді, і в «надмірній» вагітності, коли численних дітей нічим було годувати, чоловіки винуватили жінок

(не) Винна жінка
Українське традиційне суспільство висувало і до чоловіків, і до жінок низку вимог, серед яких материнство/батьківство були пріоритетними. Через фольклор, звичаї, світоглядні уявлення, виховання тощо в голову кожній людині змалечку вкладали цю обов’язкову до виконання програму, її ж подавали як єдино правильну і нормативну: «Люди на те сходяться, побираються і любляться, аби мати діти». Неодружених (нежонатих і незаміжніх) людей у моралізаторських народних оповідках якраз тим і лякали, мовляв, «на тому світі» їх каратимуть за те, що не залишили нащадків. Відсутність дітей завжди трактувалася як трагедія: «З дітьми хата — базар, без дітей — кладовище».
Згідно з народним світоглядом, жінка мала народжувати стільки дітей, «скільки Бог дав», тому до будь-якого виду регулювання вагітності (контрацепція, а тим паче аборти) народна мораль ставилася вкрай негативно.
Крім того, традиція всіляко заохочувала й підтримувала багатодітність, про що свідчить фольклор: «Один син — не син, два сини — півсина, три сини — ото тільки син», «Де одинець — хазяйству кінець, а де сім — щастя всім», «Одинак — як не злодій, то пияк», «Дасть Бог дітки, дасть і на дітки» тощо.
І в безплідді, і в «надмірній» вагітності, коли численних дітей нічим було годувати, чоловіки винуватили жінок: «Як заведе чоловік з жінкою лаять ся через злидні та за дїтей, то зараз почне чоловік винуватить жінку, що багато дїтей, а нема їх чим годувать: “Понапложувала їх сяка така дочка”. Вона-ж зараз й одказує йому: “Хиба я винна, а ти хиба не винен?” От і дійде до того, хто винен! Умішають ся і старіші, як є у хаті, і почнеть ся змагання, хто винен, що так часто дїти родять ся».

«Справжнє лихо»
З економічного погляду, мати синів було вигідніше, аніж дочок: син — продовжувач батьківського роду, приводив у родину додаткові робочі руки. Натомість дочка йшла в іншу сім’ю, до іншого роду та ще й забирала з собою частину батьківського майна — материзну.
У джерелах зафіксовано таке ставлення до статі дитини: «Кожний господар дуже незадоволений, коли вродиться дівчинка. Коли повідомляє священика, відразу можна пізнати, що уродилося: коли господар веселий — то знак, що хлопець, а коли захмурений, а почухраєсь в голову, то знак, що дівка (...) Для родини в той час таке явище прирівнювалося до справжнього лиха, і, не зважаючи на заможність, батько, даючи посаг своїм донькам, повторював: “Я себе сім раз зарізав. Нема гірше, як самі дівки».
Не оминули цю тему й українські приказки: «Годуй сина для себе, а доньку для людей»; «Дочку тримай в дому, ще й заплати кому, щоб узяв біду з дому»; «Діти — чужа користь, найбільше того дочка»; «Щоб тобі дав Бог — чи дівчину, чи дитину».
Щоправда, попри економічну невигідність доньок, емоційно їх любили не менше, ніж синів, звісно: «Дочка — дочасний гість в хаті; вона мусить вийти заміж, але поки вона у батька-матері — її бережуть і голублять, як любу дитину, бо ніхто не знає, яка її доля спіткає».

Хлопчик чи дівчинка?
В українців існували певні вірування, пов’язані із зачаттям дитини, зокрема й бажаної чоловічої статі. Сприятливими для зачаття хлопчика вважали «чоловічі» дні — понеділок, вівторок, четвер; «жіночими» були середа, п’ятниця, неділя. Це пов’язано з уявленням про опозицію між чоловічим і жіночим началами.
Вірили, що чоловічому відповідає праве (правильне, нормативне), жіночому — ліве (гріховне), з огляду на це існували й такі вірування про зачаття сина: «коли жінка хоче мати хлопця, держить мужа при зносинах за праве яйце (...) правий бік приносить хлопців, так само при зносинах збоку (...) приписують також держати при зносинах ліву ногу коротше, а буде хлопець».
Існувало також переконання, що не останню роль у зачатті дитини відіграють предмети з чоловічою і жіночою символікою. Наприклад, бажаючи, щоб народився хлопчик, під час сексу клали поруч чоловічі інструменти або шапку, якщо хотіли народження дівчинки — гребінь або хустку.
Крім того, «загально думають, що пол дитини зависить від пристрасті; хто пристраснійший, за тим й дитина (...) Сміються часом люди, кажуть: що ото він її дужче любить, як дочкі самі, або вона його, як самі сини».

 

Вагітну жінку називали «тягітною», «огридною», «череватою», «важкою» і на її дії накладали низку обмежень

Основний інстинкт
На статеві стосунки накладалися й певні обмеження. Свого часу етнограф Петро Шекерик-Доників писав, що кожний чоловік і жінка, котрі кохаються, якщо розумні, то не «совокупляються» на великі річні свята і в неділю, а також перед ними і в ніч зі свята проти будня. У цей час не можна бути з жінкою, бо «якщо буде запліднено дитину, то вона буде калікою як покарання батькам».
Щоб уникнути або мінімізувати можливість народження «виродків», існували заборони на статеві зносини у так звані «небезпечні» періоди. Такими вважалися насамперед чотири річні пости — Великий, Петрівський, Успенський, Пилипівський, пісні дні — середа й п’ятниця, великі церковні свята, особливо дванадесяті, поминальні дні.
Мало того, ці заборони були дуже суворі: вірили, що хто в усі п’ятниці дотримувався посту, але в одну з них учинив блуд, хай навіть із законною дружиною, то в них народиться дитина або шахрай, або злодій, або розбійник, або глуха, або сліпа, і всьому поганому наставник. Крім того, статеві зносини «під п’ятницю» нібито загрожували неплідністю майбутньої дитини, що могло дуже мотивувати батьків стримувати цього дня свої сексуальні потреби.

Смішні заборони
Вагітну жінку називали «тягітною», «огридною», «череватою», «важкою» тощо, на її дії накладали низку заборон і обмежень. Очевидно, що раціональне зерно в певних обмеженнях було, але дещо сьогодні видається просто безглуздим. Ось для прикладу кілька таких «правил», які записав свого часу на Харківщині етнограф Петро Іванов. «Если беременная женщина что-нибудь уворует, то на теле младенца будет темное «родимое» пятно, формою украденной вещи. Также, если, испугавшись пожара, схватится за лицо рукою, на лице ребенка будет родимое пятно… Беременная не должна на себе ничего зашивать или пришивать к надетому платью, иначе у ребенка будет какой-либо из членов тела его пришит. Не должна толкать ногою кошек, собак, свиней, иначе у ребенка будут на теле нарывы или спина болеть; Не должна переступать через веревку, иначе ребенок родится перевитый пуповиной; Не должна переступать через коромысло, а то у ребенка, да и у нее самой будут на ногах нарывы. Не следует бросать дров под печку, а то сон бросит ребенка. Не должна по пятницам расчесывать у себя на голове волос, чтобы не страдать сильно при родах. Не должна по средам мыть головы, чтобы не прибавилось вшей».

І в праці сконати
Незважаючи на безліч обмежень, вагітні жінки багато працювали фізично, і чергова вагітність не була причиною скорочувати чи скасовувати ці навантаження. Мало того, джерела й розповіді жінок старшого віку містять непоодинокі свідчення, що жінки часто ще й народжували в тому місці, де працювали: на городі, в полі, лісі тощо. «...Гуцульська челядь не пещена, тому і беремінна жінка робить усяку звичайну роботу: кутав ся по хатї, ходить коло подою, закладав ворннє, кладе сїно і т. и.; тільки з природи у тлі жінка, як вже чув ся на днях, кладе ся на постіль, а кожда друга вляже, де стоїть, чи при подою, чи на поли, чи при будь якій іньшій роботі; часом полізе на під чого, а звідтам подасть дитину тай сама злізе; бував й таке, що беремінна вертав з ярмарку матерню з дитиною на руці і з бесагами на плечах».

 

Жінки важко працювали і не могли покинути роботу, щоб присвятити себе винятково дитині

Пологи і кувалди
Народити дитину самотужки, без сторонньої допомоги, фізіологічно жінка могла за умови, що організм здоровий і пологи неускладнені. Бувало й навпаки, коли жінки не могли розродитися, народжували важко й довго, в муках. Бувало, жінки при пологах помирали, «але заспокоюються: як смерть з цього, то хай буде й так. Декотрих то заспокоює те, що кажуть, що смерть, з дитиною у рай уведе».
Роль батька під час пологів дружини була пасивною. Чоловіка випроваджували з хати, мотивуючи це тим, що «не годиться бачити родиво». Вірили, що інакше це зашкодить чоловікові, а побачені пологові субстрати (плацента, пуповина, кров) навіть можуть бути небезпечними для нього. Залучали майбутнього батька до родопомічної діяльності лише в окремих, одиничних випадках, наприклад, коли потрібна була фізична сила або ж треба було когось покликати чи кудись збігати, взяти участь у специфічному обряді — лізти на горище й гукати: «Йди сюди, не барись!». Етнографи зафіксували і відгомін звичаю «кувада»: коли жінка не могла розродитися, баба-повитуха кликала її чоловіка, який лягав поруч, стогнав та імітував біль. Уважалося, що такі дії допоможуть породіллі швидше розродитися.

Не чоловіче діло
Новонародженими немовлятами опікувалися переважно жінки: мати, баба, сестра та ін. Чоловіки, як правило, трималися від немовлят осторонь: «Найбільш коло дитини ходить сама мати, це перша і найсправніша нянька. Як тільки дитинка знайдеться, то, звісно, нянчить її баба, а як мати піддужає, то сама вже коло неї увивається. Підсобляють їй, як у сім’ї, її мати, чи свекруха, чи там яка жінка, а то то й старші діти або наймичка (це дуже, дуже зрідка). А то все мати. Миє, купає, сповиває, колише, годує, утішається, доглядає; (...) Батько рідко який нагляне до своєї дитини: уже аж тоді нею цікавить ся, як вона стане дещо розуміть».
Відстороненість батька від догляду за немовлям пояснюється не так його байдужістю до власної дитини, а чітким поділом у суспільстві роботи на «чоловічу» й «жіночу», де «няньчити» дітей було суто жіночою справою. Щоб не здаватися «бабою», чоловіки могли привселюдно соромитися тішити малих дітей і при цьому в душі їх щиро любити: «Умерла у Γ-ка дитина, а він дуже плакав за ним. Нїколи й не думав нїхто, щоб Г-ко так плакав дуже. Бувало, поки не стане дитина вже сьміять ся, або й сидить, то нїколи й не загляне він до неї. Аж одвернеть ся було, як нарошне піднесеш, щоб потішився своєю дитиною. Наче аж гидував він або соромив ся своєї дитини. А як умерло, то так плакав, що аж піп на його насварився».

«Івана-сина годувать…»
Жінки багато й важко працювали з ранку до ночі і не могли покинути роботу, щоб присвятити себе винятково дитині. Тому етнографічні записи рясніють свідченнями про те, як жінки скрізь брали із собою немовлят — у поле, в ліс тощо: «...Мовчки наділа коробку з дитиною на спину і піде собі в постолах по коліно в болота і бовтається собі і дитина на плечах, перед себе коробка з грибами або ягодами оце й журавліни (клюква) “насьпелі” треба збірати, бо люди “наберуть” і не оглянешься й коли»; «Як беруть у поле таких дїтей, то уже обходять ся без коляски, воно собі сидить, і хоча й поплаче, то його забавлять, нагодують, тай засне. Що у полі роблять, то так і з ним приспособлюються: як жнуть, то під снопом його садять, або і холодок йому роблять, як косять сїно, то під копицею його садять або під деревом».
Та брати із собою дітей на далеку відстань батькам не завжди хотілося й моглося, тому іноді менших дітей залишали із старшими: «Як що, то й дома кидають з другими дітьми. В таких случаях, як не забавляють ніяк, і воно плаче дуже, то носять його до сусідської матері, а як що нічого, то аж на поле до своєї, чи у луг, де вона робить».

 

Дітей залучали до роботи заледве не з самого малечку

Без соски, але на горілці
Постійна зайнятість у господарстві змушувала матерів рано припиняти грудне вигодовування і шукати йому замінники, які, м’яко кажучи, навряд чи підходили для дитячого шлунка і часто призводили до дитячої смертності: «...роблять бідній дитиночцї таку куклу або мозючок. Як годують куклою, то її роблять так: у біленьку полотнинку покладе пожованого своїм ротом хлїба, а як де, то паляниці, або пряника, та пересипле його потовченим сахарем, щоб добреньке було, тай завяже у вузлик у тій полотнинцї. Тодї дає дитинї смоктать цю куклу, сама придержуючи рукою коло її рота, щоб не втягло у горло кукли та не вдавилось».
Малята, хай там як грубо нині це звучить, часто були тягарем для постійно задіяних у господарстві матерів, і необхідність працювати non-stop змушувала їх застосовувати певні «заспокійливі» засоби для немовлят, які, так само як і «соськи», були не просто шкідливими, а й небезпечними для здоров’я, розвитку і життя дітей: «Бувають такі матері, що або через хазяйство, або й через те, що й спочить хочеть ся, або й погуляти, то ось які видумали заміри. Візьмуть та лобик і змиють горілкою: дитятко упєть ся і спить сердешне. А то маку або й самого маковиння наварять та головку змиють йому. От воно після цего засне і дасть час чи зробить що, чи погулять де (...) А як уже більшеньких дїтей, то й напувають горілкою або маком зімятим у молоко...»

Недитяча праця
Дітей залучали до роботи заледве не з самого малечку. Як правило, років з п’яти–семи діти вже самостійно виконували господарчі або побутові роботи, певному віку дитини відповідало конкретне заняття. З огляду на поділ праці на чоловічу й жіночу синів найчастіше залучали до випасу птиці й худоби. «Кар’єра» пастуха починалася з випасу гусей, потім були свині, далі — телята; старші дітки, вже після 10 років, випасали корів, а хлопці в підлітковому віці — коней і волів. Дитину п’яти–шести років називали «гусячий (свинячий) пастух», шести–семи — «телячий», восьми–десяти років — «овечий пастух».
Дівчаткам доручали, як правило, доглядати малих дітей, підмітати хату, прибирати посуд тощо. Дівчаток-підлітків поступово навчали головного жіночого заняття — шиття й вишивання. Існували види робіт, до яких однаково залучали дітей обох статей, як-от збирання грибів і ягід.
У родинному вихованні дитини важливою була спадкоємність професійних знань, навчання промислів і ремесел. Якщо батько був бондарем, він старався передати синові всі секрети бондарського ремесла. Якщо ковалем — учив ковальства, пасічником — бджолярства тощо.
Крім праці у власному господарстві, батьки могли віддавати дітей у найми за гроші або натуральні продукти. Наймитування практикували переважно в найбідніших селянських родинах, воно майже завжди було пов’язано з недолею, злиднями, неволею, бідністю. Тогочасні етичні норми дозволяли віддавати дитину в найми, якщо їй виповнилося вісім-дев’ять років. Діти, проживаючи в нерідній сім’ї й виконуючи різну хатню чи сільськогосподарську роботу, як правило, грошову винагороду не отримували. За розрахунок уважалося утримання й харчування дитини хазяйським коштом.

Новонароджену дитину клали до ніг матері, щоб символічно запрограмувати її покірність батькам

Лише на ви
Змалечку дітей учили поваги до старших, особливо батьків — батька й матері, які мали беззаперечний авторитет. Навіть в обряді родин існувала традиція після зав’язування пупа класти дитину до ніг матері, щоб символічно запрограмувати її покірність батькам.
Традиційно діти зверталися до батьків на «Ви», вживаючи так звану «множинну гідність». До того ж «Ви» діти казали не тільки рідним батькам, хрещеним, діду/бабі, дядькові/тітці, а подекуди й старшим братам та сестрам. «Ти» було неприпустимим і виражало б неповагу. Крім традиційних звертань до батьків «батьку», «мамо», в українській мові широко побутували слова «тато» й «ненька», а також регіональні звертання до батька «няньо» (Закарпаття), «гедзьо», «лєльо» (Галичина). Отож обов’язкове вживання займенника «Ви» показувало не лише шанобливе, а й ієрархічне ставлення молодших до старших.
Авторитет батьків проявлявся у їхньому слові, насамперед благословенні або проклятті. Обидва вважалися такими, що мають особливу силу і виконують захисну або нищівну функцію. Скажімо, без батьківського благословення шлюб не визнавався громадою і вважався нелегітимним. Чи не тому у весільному обряді стільки шанувальних і величальних слів, поклонів, цілування рук при звертанні до батьків на весіллі. Отож, крім етичних і моральних засад, батьківське слово мало ще і юридичний характер.

Як же добре, україночки, що ми живемо у наші часи, а не двісті років тому) Користуємося безліччю благ. Сьогодні кожне подружжя може обрати зручний для себе період для батьківства або ж відкласти його з огляду на свої матеріальні блага, світоглядні орієнтири, кар’єрні перспективи тощо. Також нині в сім’ї є можливість регулювати кількість бажаних (!) дітей, знов-таки з огляду на свої пріоритети й можливості. У дітей є дитинство, переважна більшість із них відчувають догляд і увагу батьків, як з боку матері, так і з боку батька. Маленьких дітей уже давно не залучають до важкої фізичної праці. Ми щасливі жінки)

Рубрика: