Нове ім'я в новій українській музиці. 
На профілі його фейсбук-сторінки стоїть дитяче фото: маленький хлопчик, тоді ще Діма Іващенко, співає на справжній сцені перед справжнім мікрофоном. Він вже тоді знав, що завжди буде пов'язаний з музикою, настільки її любив, виступав з дитсадочку. Але, звісно, не міг знати, що через два десятиліття стане професійним співаком і співавтором кількох музичних проектів, що візьме творчий псевдонім DIMA LIBRA і участь у найвідоміших музичних шоу «Шанс» і «Голос країни», що побачить окупацію рідного Донецька, вимушено покине дім і будуватиме на новому місці, в Києві, все заново: і життя, і музичну кар'єру. З часів того фото в Дімі точно залишилися незмінними дві речі: оте щиро-дитяче захоплення піснею і дуже гарний голос. Навіть під час інтерв’ю непросто було абстрагуватися від його приємного тембру і перейти до інших тем, окрім музики. Зрештою, про кохання теж трошки поговорили: все-таки Діма, передусім, чоловік – справжній, чуйний, вдумливий.

 

З дитинства співав духовну музику, народні і обрядові пісні. Саме вони «виховали» в мені смак до музики

Звісно, я закохувався, вірші писав, переповнений почуттів, страждав, але от такого міцного і глибокого кохання, як у моїх батьків, які разом вже 36 років і досі не можуть одне без одного, поки не пережив. Тато був вчителем у школі, де навчалася мама. Одружилися, тільки-но вона її закінчила. Кохання раз і на все життя.

Моя зовнішність не дуже типова для українця, але я завжди відчував себе українцем. У мене вірмено-українська родина. Після сумнозвісного абхазського конфлікту ми переїхали до родичів на Донеччину в місто Дружковка. Там почав співати: спочатку в школі, потім у вокальній студії «Червона калина». Співали духовну музику, народні і обрядові пісні. Саме вони «виховали» в мені смак до музики.

Коли виріс, дуже хотів співати оперу, вступив до Харківської консерваторії на кафедру академічного (оперного) співу. Але за 2 роки навчання мені здалося, що я дещо чужий на цій кафедрі:) Хотілося експериментів – юний був, 16 років, амбіції, максималізм. (Сміється.) Намагався щось довести, змінити, хотів більшої музичної палітри, заглядав на джазову кафедру. Викладачі (вони чудові люди, дуже багато чому мене навчили, і я їм дуже вдячний) терпіли, аж поки не сказали «досить». І я вирішив перевестися на джазову кафедру, де став єниним хлопцем-вокалістом. А ще за два роки вже перевівся в Донецьку консерваторію вже на аналогічну кафедру, що мала своє славетне ім’я ще за часів радянського союзу. І от тут вже відчув свою стихію.

 

я довго не мав жодної записаної пісні, хоча писав давно, написав десь два десятки пісень – у зошит

Я часто думав про переїзд до Києва, але щороку це здавалося все складнішим: у Донецьку я все глибше пускав коріння, обростав зв'язками, мав кілька успішних телевізійних і музичних проектів одночасно, хороший заробіток, влаштований побут. Покинути все заради примарних перспектив було важко. Доки не сталося те, що сталося – 2014 рік... Я буквально встиг на останній потяг.

Приїхав до Києва у період, коли слово «Донецьк» було, як червона ганчірка. Це був дуже важкий час і фізично, і морально. Допомагали земляки, які давно жили у столиці. Підкидали якусь роботу – виступити, організувати. Я відправив сотні резюме, оббив десятки порогів, але… Наприкінці 2015 року за контрактом поїхав до Казахстану працювати у клубі, непогано заробив, і от тоді стало трошки легше. Повернувся до Києва і з новими силами почав займатися музикою. В той період стався і «Голос країни».

Цей проект дав мені великий досвід і показав, що успіх любить підготовлених. Коли я потрапив до команди Святослава Вакарчука, його помічник попросив показати наші музичні доробки, не кавери, а саме авторські роботи: Вакарчуку було важливо дізнатися, що і як ми, учасники шоу, співаємо. А я не мав жодної записаної пісні, хоча писав давно, написав десь два десятки пісень – у зошит. Памятаю слова Потапа: «Гарних голосів є багато, а ви покажіть мені цікавий пісенний матеріал». Дуже шкодую, що на той момент отого «матеріалу» не підготував. Вже аж після шоу мій товариш, барабанщик, дізнавшись, що я не маю власних записів, допоміг їх зробити.

 

моя професія потребує публічності, вміння показати себе достойно. От цьому зараз вчуся

Мені завжди не вистачало впевненості, напору. Постійно боявся бути нав'язливим і лише нещодавно зрозумів, що нав'язливість і вміння адекватно себе подати – це не одне й те ж. Кілька років тому мені запропонували виступити на розігріві перед концертом Віталія Козловського, він був тоді на піку популярності. Я відмовився, бо думав, що не впораюся: ну що я заспіваю, як я заспіваю? Тепер розумію, що треба було братися, вийти з якимось кавером, але показати себе. Двічі ніхто не пропонує, а шанс, якщо він дається, потрібно завжди використовувати. І от минулого року подруга запропонувала взяти участь у конкурсі на кращий трибьют групи QUEEN, і я знову засумнівався: я не рок-співак, і знайдуться кращі, талановитіші тощо. А вона каже: «Ну тобі хіба важко?» Я переспав ніч з цією думкою і наступного дня записав куплет і приспів однієї з пісень цього культового гурту, передав на конкурс – була не була. І переміг. Мене запросили виступити у великому триб'ют-концерті QUEEN, в якому співали українські зірки. Дуже приємно було почути щирі схвальні відгуки в мій бік від організатора того концерту – відомого продюсера і радіоведучого Павла Шилька. Це надихнуло мене ще більше, і вже за кілька місяців я став номінантом премії YUNA-2017. От тоді я переконався: якщо надалі буду соромитися, боятися, що не так зрозуміють, мене просто ніхто не помітить, а моя професія потребує публічності, вміння показати себе достойно. От цьому зараз вчуся. Навіть недавно виклав у фейсбуці досить незвичну для мене серію фото – адекватно-зухвалу, скажімо так.

Мені вже за 30, але я категорично не відчуваю свій вік. Навіть не розумію, як так сталося, що мені вже не 17:)

 

мені справді цікава глибина, роздуми. Хоча в житті я оптиміст і дуже люблю позитив

Інколи, як справжні Терези, я на конрасті буваю надто серйозним. Друг, читаючи мої дописи у фейсбуці, нерідко критикує: «Знову ці твої філософські шмарклі. Припиняй. Людям потрібні веселощі». А мені справді цікава глибина, роздуми. Минулого року написав вірш – довгий, аж на три сторінки – «На жаль», аудіозапис є в youtube. В ньому розмірковую про життя, втрати, сподівання. Наче старий досвідчений дідусь) Хоча в житті я оптиміст і дуже люблю позитив.

Найважче випробування?.. Вимушені переїзди. Моя родина бачила дві війни – в Азербайджані і на Сході України. Напевно, тому ми так пов'язані з батьками, з братом: багато пройшли разом.

Зараз я, по суті, сам собі менеджер. Поки не можу дозволити співпрацю з агентством, тому намагаюся пробиватися сам. Якщо ти не маєш бодай одного кліпу, тебе не поставлять навіть на радіо, де візуальний ряд взагалі-то й не потрібен. Я нещодавно зняв свій перший кліп. І це потрошки спрацьовує. Піснею зацікавилися, інтерес до моєї творчості зростає, і це дуже надихає не зупинятися, писати нові пісні.

Звісно, хочу сольний концерт, хочу записати ще не один кліп, хочу наступного року отримати премію YUNA у номінаціях «Прорив року», «Найкраща українська пісня». Вірю, що цей рік буде плідним і попереду багато нових серйозних досягнень.

 

Рубрика: